Вільняк - Пол Стюарт

— Рук Човновод завдання виконав! — голосно доповів молодий улан, натягуючи повід рябого зубощира.

Капітан Мантачка вітально кивнув головою і ледь помітно всміхнувся. За його спиною по луках південної околиці розтяглися лави Уланів Вільних галявин — числом п’ять сотень. Зодягнуті у біло-зелені картаті комірці, білі туніки з червоними емблемами у вигляді блукай-бурмилячої голови, озброєні довгими блискучими залізнодеревними піками, всі разом вони нагадували велетенського вепра-щетинника, що надумав поніжитися під вечірнім сонечком.

— Капітане, — почав Рук, погладжуючи Чинквікса, що часто дихав, харчав і, висолопивши набік великого рожевого язика, судомно хапав повітря. — Рада Вісьмох вітає Уланів Вільних галявин та їхнього переможного капітана…

— Так, так, Руку, — урвав капітан Мантачка. — Хлопче, ви з Чинквіксом показали чудовий час, обернувшись до Світлякової вежі й назад, тож не марнуй його на пустопорожні привітання. Кажи, що конкретно сказали тобі в раді?

Рук глибоко вдихнув повітря.

— Бібліотекарські Лицарі підіймаються в небо, — повідомив він, — а примари та небесні пірати беруть на себе оборону Нового Нижнього міста. Але…

— Але? — перепитав Мантачка, нахмурюючи низькі брови і втуплюючи в Рука пронизливий погляд.

— Але їм ще потрібен час на те, аби забрати лісових тролів та живолупів з їхніх сельбищ і перенести до нетряцьких печер у північних стрімчаках…

— Ну, що ж, вони матимуть цей час, — промовив Мантачка, озираючи довколишніх вершників. — Якщо буде треба, ми заплатимо за нього своєю кров’ю — кров’ю Уланів Вільних галявин!

Вершники схвально заревіли, вимахуючи залізнодеревними списами. Рук осміхнувся.

— Руку, хлопче, ти просто молодець, — промовив Мантачка, і його жовтожарий зубощир Орлінікс закружляв на місці. — А тепер шукай своїх і приставай до них. Попереду довга ніч і люта січа!

Він підострожив свого плигуна і поскакав уздовж узлісся, оглядаючи бойові шики. Очі всіх уланів були прикуті до далеких дерев. Небо над зазубленими обрисами мідноберестів та рівнинних беріз було криваво-червоне, а з південного краю Вільних галявин здіймалися стовпи чорного диму.

Рук відшукав живолупа Лежня та дрібногоблінів Повзуна, Спритника та Круподера. Усі, нахмурившись, сиділи на своїх зубощирах посередині лави. Ніхто не мав гумору ані до привітань, ані до балачок. Із лісу долинав зловісний гуркіт, нагадуючи розкоти грому чи рик якогось чудовиська, і що темніше ставало небо, то гучніше гуркало.

— Сили Небесні, — пробуркотів Лежень, і піка в його руці затремтіла. — Що воно таке?

Круподер поруч нього тільки похитав головою. Повзун і Спритник заклопотано перезирнулись. А за мить над рівнинною лукою почувся тріск розколотого дерева, і добрий десяток мідноберестів, що височіли на узліссі, мов підтяті, бебехнули у траву. Ще мить — і знову, тепер уже в двох місцях, захрускотіли-затріщали дерева, падаючи долу.

Мур дерев перед щільною лавою уланів якось неприродно порідшав. Зловісний гуркіт перетворився на оглушливий рев, і в лісових прогалинах, спалахуючи вогнем та скрегочучи металом об метал, з’явилася спершу одна, потім дві, а потім ще чотири величезні металеві потвори. Вони важко посунули через трав’яні луки.

Перший механізм, із довгим загнутим догори шипухом попереду, нагадував величезний стінобитний таран. Друга машина мала довжелезні замашні ланцюги, що без упину крутилися, тереблячи та вивертаючи з корінням усе перед собою. Третій механізм вимахував величезними серпами, то вище, то нижче, викошуючи, геть-чисто все на своєму шляху. Кожна з пекельних машин рухалася завдяки потужній світляковій грубі.

Енергія палаючого дерева передавалася скреготливим ланцюговим передачам, пасам та блокам. Із коминів машинних горнил валив густий чорний дим і жбухали снопи сліпучих іскор.

Рук переводив погляд з одного металевого страховиська на інше, і в животі йому все аж переверталося. Лежень, стоячи біля нього, раз за разом шепотів одні й ті самі три слова.

— Борони нас, Небо… борони нас, Небо… борони нас…

Ось із лісу, з оглушливим тріскотом валячи все перед собою, виповзли ще два галявожери; одна машина, озброєна трирукою катапультою, метала величезні кам’яні брили, а друга плювалася палахкими колодами.

— Ані руш, Улани Вільних галявин! — зикнув капітан Мантачка.

Улани заспокоювали своїх брикливих плигунів, а самі ледь тамували дріж у руках, що стискали піки. Гримало вогненне колоддя, бухало каміння, машини перли пробоєм, до самого ґрунту випалюючи луку і не залишаючи ані п’яді чогось живого. Як перше крізь Темноліс, так тепер вони повзли зеленим полем. А за ними довгим шлейфом, прикриваючись щитами, зі зброєю навпереваги, намагаючись не витикатися з димової завіси, наступали гоблінівські військові фаланги; молотоголовці, плескатоголовці, величезні ікласті гобліни та невеликі сірі, капловухи, патлаї та чубаї — всі суцільною лавою сунули за галявожерами.

Рук навинув повіддя на одну руку, другою міцно затис піку, пригнувся і зашепотів на вухо Чинквіксові:

— Спокійно, хлопче, спокійно. — Голос його тремтів. — Чекай на команду.

І тут повітря розітнув потужний Мантаччин поклик:

— ДО ЗБРОЇ!!!

У тихих, майже нерухомих водах Великого озера ще відбивалася повня, коли, ловлячи вітрильною шовковиною легенький подув вітерцю, з дерев’яного помосту Озерного приплаву знялося тричі по триста повітряних човнів. Напнулися вітрила, і, безгучно, мов місячні метелики, злетівши понад чорними обрисами Академічної вежі, човни на мить зависли в небі. А потім, так само безгучно, як і злинув, отой летючий рій розбився на три менші рої, і кожен з них кудись полетів: