Твоя Марія... і Кіб - Аліна Миколаївна Болото

скелі й вітер! Руки гарячково чіпляються за мотузку — нагору. Нагору! Від холоду німіють пальці, холод проникає в серце. Та чи холод це? Кружляє небо, кружляють скелі, кружляє Альфа. Блакитне озеро всією вагою налягло на плечі, тягне донизу. Слабшають і розтискаються пальці…

Озеро, немов блакитна лінза, й людина на дні з нескінченним подивом і далі споглядали тінь, що хиталася над водою.

23

Кіб почув виття ще здалека й пустився бігцем. Одного погляду на озеро було достатньо для нього. Кібер повернувся до собаки й несподівано широко всміхнувся… а далі з усього маху відштовхнув дворнягу вбік. Пес відлетів, обтрусився й знову ввіп’явся поглядом у озеро.

Для Кіба підтягти мотузку догори виявилося дрібницею. Він виволік Марію на скелю, затулив собою сонце й почав очікувати реакції.

Спостерігач не отруївся, не розбився, не втопився, не опромінився і, в той же час, не виявляв жодних ознак життя. Можливо, своїм втручанням Кіб порушив хід наукового експерименту. Але тоді Марія неодмінно зажадає скинути її назад.

Перше, що побачила біолог, коли розплющила очі, — посмішку на засмаглій фізіономії Кіба. Ця несподівана посмішка настільки злякала Марію, що першим запитанням було:

— Що з тобою?

Кіб перестав посміхатися:

— Зі мною? Нічого. Я тебе підняв.

— А чому смієшся?

— Я більше нічого не вмію, — відповів робот.

З усього арсеналу людської міміки робот обслуговування одержав тільки посмішку (інше програмою не передбачалося).

—  їжа залишилася внизу. Треба спускатися, поки її знову не знищив пацюк.

— Добре, — Марія підвелася, й тут її погляд знову наткнувся на брилу делара. — Кібе, ти можеш скинути цей камінь?

— Звичайно, — відповів Кібер.

— Тільки будь обережний, не підходь близько до краю.

Кіб узявся за важіль — брила ледь-ледь здригнулася, Кіб натиснув сильніше — брила нахилилась. Тоді він гойднув важіль на себе, від себе й наліг щосили. Пролунав погрозливий тріск, але брила нарешті зрушила, й повільно набираючи швидкість, покотилась донизу. Робот разом з уламком важеля полетів у озеро.

Там, куди гуркочучи докотилася брила делара, закрутились вогненні вихори, Марія подивилася на тіні, що чорніли крізь товщу блакиті, й почала спускатися.

Біля підніжжя скелі на неї чекав Бер. Завжди нашорошені вуха собаки зараз опустилися, хвіст понуро звис. Марія подивилася на Бера, пес на неї, потім обоє відвернулися. Дівчина опустилась на пісок і бездумно вп’ялася поглядом у танок «красунь». У душі розливалися чорна порожнеча й утома.

Раз-два-три, раз-два-три — спалахував і згасав ланцюжок вогнів. Раз-два-три, раз-два-три — хвилі болю. Раз-два-три, раз! Хмари біля делара запалахкотіли нестерпно яскравим світлом, звереснув собака. Марія підхопилася й заціпеніла: з блакитного озера, гублячи по дорозі шматки блакиті і відчайдушно посміхаючись, Кібер обслуговування тягнув людину!

— Кі-ібе!

Кіб підвів голову й перестав усміхатися.

—  І чого ж ви всі падаєте? — спитав він бридким рипучим голосом. — Тільки мені й клопоту: що тягати вас із води.

— Кі-ібе, ти живий? — губи Марії здригнулися, сльози одна за одною покотилися по щоках.

— Я не живий! — осатаніло заперечив Кіб. — Я — субкібернетичний!

Він досить безцеремонно пожбурив людину на пісок і почав трусити.

— Що ти робиш? — дівчина все ще ковтала сльози.

— Надаю першу допомогу потопаючому.

— Але ця людина вже кілька років як мертва!

Кіб на секунду відірвався від свого заняття й заявив:

— По-твоєму, я схожий на божевільного робота?!

Марія навіть плакати перестала:

— Кі-ібе, де?..

Але тут Олександр Конов ворухнувся, й Кіб його залишив, тому що стало зле четвертому спостерігачеві.

— Та чого ж ви всі падаєте? — сердито сказав Кіб, знову починаючи робити штучне дихання, а Бер лизнув Конова в ніс і з радісним гавкотом помчав до рожевих хмар.

Конов сів, з подивом втупився в чорно-білого Кібера, хотів щось запитати, але Кіб його випередив.

—  Їсти хочеш? — і, не чекаючи відповіді, встромив колишньому потопельнику до рота шмат сухаря.

Олександр машинально стулив рота й почав жувати. Ледве Марія знову глянула на білий світ, Кіб ривком всадовив її й теж поклав у долоню шматок сухаря з цукеркою:

— Твій сніданок, їж!

Щоб знову не зомліти від вигляду раптово воскреслого потопельника, Марія затято вп’ялася зубами в сухар. Конов прожував свій шматок.

— У чому річ? — спитав він. — Хто ви такі?

Марія ще не набула здатності говорити, тому відповів Кіб:

— Вона — спостерігач, ловить у лісах колючки, а я — Кібер з кар’єру.

— Але і я спостерігач, — заперечив Конов.

— Я тебе не знаю, — заявив Кіб, — і вона тебе не знає, виходить, ти спостерігач з іншої планети.

— Цікаво, — пробурмотів зовсім приголомшений Конов, — з’явилися без запрошення, ще й ображають! Шарику!

Діловитим підтюпцем підбіг Бер.

— Шарику, ти чому не доповідаєш про сторонніх?!