Твоя Марія... і Кіб - Аліна Миколаївна Болото

Це повторювалося й надалі: вітер, собака, голос. Цікаво, де тинявся Бер, коли Даніель Реф гнав його від станції?

Марія перестала сахатися кроків у коридорі й навіть навчилася вгадувати по них настрій господаря. Іноді він починав говорити відразу, іноді довго блукав по станції, заходив у лабораторію, рубку, щось пересував, чимось шарудів…

Тільки одного разу Марія спробувала втрутитися в його розмову з собакою, але з цього нічого не вийшло, тільки Кіб притягнув з аптечки заспокійливе і довго вмовляв випити. Марія кепкувала з робота доти, поки Кіб не нагадав, що хвороба другого спостерігача теж починалась із розмов з порожнечею. Чим це скінчилося, Кіб не знав, тому що спостерігач повидворяв зі станції всіх роботів до єдиного.

— То ти просто кар’єру боїшся?! — обурилася Марія.

— Робот не має дурної звички боятися, на відміну від людей.

В.о. спостерігача спробувала розбити об Кібера склянку з ліками, однак посуд виявився таким, що не б’ється.

Звичайно, примари тут ні до чого. Щоденники Олександра Конова важко було знайти на станції з тієї простої причини, що вони доволі спритно пересувалися по планеті на чотирьох лапах. Захисне поле, імовірно, слугувало підсилювачем. Даніель Реф перший встановив зв’язок між собакою та захисним полем, але зрозуміти до кінця не зміг, вірніше, не схотів. Він вважав за краще відімкнути поле. Змусив замовкнути Бера, сподіваючись зберегти власний спокій.

Однак і в цій версії не все було зрозумілим. Чого домагався Бер, знову й знову з’являючись біля станції? Яке відношення він має до рожевих хмар? Чи не вони є тими красунями, про яких говорив Конов? Олександр припускав наявність у них деякої форми розумного життя й навіть намагався вступити в контакт. Експеримент скінчився недобре. Красуні ледь не спалили спостерігача.

Конов спробував інший варіант: він з’ясував, що красуні навчилися використовувати випромінювання араївського делара, роздобув десь камінь вагою в кілька тонн і встановив на тім місці, де тепер розташувався кар’єр. Красуні не залишили без уваги цей факт і стали частіше з’являтися в околицях станції. Але чим усе скінчилося?

Що сталося з Коновим? Чи загинув він у вогні, ненавмисно викликавши гнів красунь, був похований піском чи втонув у своєму блакитному озері? Бер нічого не міг відповісти. Господар довірив себе роботові, але при цьому не дав йому людської мови.

У коридорі Кіб ганявся за фіалковою колючкою, яка спритно втікала від нього, звиваючись по стінах і стелі. Колючка тримала в щупальцях викрутку з кіберового господарства й впустила її саме тієї миті, коли внизу проходила Марія. Кіб, щоправда, встиг упіймати викрутку над самою головою спостерігача, але коли слідком упала колючка, в нього, звичайно ж, запізнилася реакція. Марія відірвала фіалкову стоногу від своєї зачіски й вигнала Кіба разом з колючкою геть зі станції.

Зовні завивав вітер.

— Сьогодні чудова погода, — промовив голос Олександра Конова. Марія відкрила люк, і Бер стрибнув усередину шлюзу.

Пісок із собачої шерсті розлетівся навсібіч. — Цілковита тиша, навіть якось незвично. Тобі теж набрид вітер? — Марія мовчки погладила собачу голову. — Слухай, а давай сьогодні підемо-таки до озера. — Бер потупцювався на місці й ліг, укрився пухнастим хвостом. — То підемо до озера?

— Підемо, — машинально відповіла дівчина, розгладжуючи волохате вухо.

Бер розплющив очі й насторожився.

— Підемо, — повторила Марія.

Пес підхопився на лапи й приготувався до стрибка в люк.

Цього разу Бер біг попереду, лише зрідка зникаючи в заростях, Марія йшла за ним, а Кіб замикав процесію, дуже недбало помахуючи кошиком з харчами. Йшли так довго, що араївський спостерігач потихеньку почала спотикатися (що не кажи, а роботи — не найкраща компанія для прогулянок з людьми). Нарешті Марії це набридло, й вона зажадала влаштувати привал. Бер відразу майнув у кущі, а Кіб кинув на землю кошик з їжею та став поруч, як укопаний.

Марія зітхнула, пожувала шматочок бутерброда, запхала до рота цукерку й на мить задивилась на Бера. Коли знову опустила погляд, побачила худого пацюка, який блискавично знищував обід. Віднімати вже не було чого.

— Кібе, — спитала дівчина майже ласкаво, — ти куди дивився?

— На пацюка, — відверто зізнався робот.

— То чому ж ти, люб’язний Кібере обслуговування, не вдарив цього пацюка своїм білосніжним кулаком?

— По-перше, — докладно почав пояснювати Кіб, — у мене вповільнена реакція. По-друге, я не Кібер-охоронець, по-третє, я думав, що тобі, як біологові, буде приємно розділити свій обід з цією місцевою сірою істотою!

Марія мовчки тицьнула йому в руки порожній кошик і підвелася. Товариство рушило далі.

Ліс якось раптово скінчився, й перед ними розгорнулася соковита блакить величезного озера. Скільки сягав погляд — рівна блакитна поверхня, ніде ні брижі, ні хвильки, немов і не гуляв над озером вітер. Бер вивів спостерігача до озера єдиним пологим спуском, ліворуч і праворуч на березі громадилися скелі. Вочевидь, експедиція досягла західної відлоги гір Ящірки.

Озеро не здавалося особливо глибоким, крізь кришталево прозору гладь просвічував кожен камінчик дна, виразно виднілася кожна тріщинка. Від води тягло холодом, втім, ЦЕ не було водою. Вітер уже ревів у скелях, а поверхня, як