Твоя Марія... і Кіб - Аліна Миколаївна Болото

З маяком усе було гаразд. Коли Кіб відкопав вхід, виявилось, що вся ремонтна автоматика всередині захищена від вітрів та негоди. Це Марію втішило, тому що практику на подібних маяках вона здавала років зо три тому й пам’ятала, що така техніка дилетантів не любить.

А після повернення за п’ять метрів від станції Марія зненацька наткнулася на пружну прозору стіну. Обійшовши по колу територію станції і скрізь наштовхуючись на прозору пружність, дівчина трохи розгубилася.

Кібер спокійно стояв осторонь і чекав, поки спостерігачеві набридне обстежувати межі захисного поля, та людина все ходила й ходила по колу, і Кіб прилаштувався позаду. Так вони крокували хвилин десять і навіть встигли проторувати стежку.

— Ми так ходитимемо щодня, чи тільки сьогодні? — нарешті подав голос Кіб.

Варто було стільки мовчати, щоб зрештою виголосити таку в’їдливу фразу!

Марія зупинилася.

— Бовдуре залізний! — закричала вона, ледве стримуючи сльози. — Я не можу пройти крізь поле!

Кібер став як пень.

— Чого стоїш?! Зроби що-небудь!

Постоявши ще трохи, Кіб спокійнісінько ввійшов у поле й спустився у відкритий люк станції. З невиразною надією дівчина приклала руку до прохолодної пружності, але продовжувала чекати. Стіна під її долонею поволі теплішала, поки нарешті ніби розтанула в повітрі.

— Я заклав у комп’ютер дані нового спостерігача, — байдуже доповів Кіб, який вистромився з люка.

Після цього випадку Марія перестала називати кібера «залізним бовдуром».

Потроху Марія почала освоювати Араю, що не день відходячи від станції далі й далі. У походах її супроводили Кіб і ще хтось. Цей таємничий хтось розсовував гілки попереду й шарудів чагарником збоку, тінню маячив за спиною і тихенько скрадався поруч. Спостерігачеві часто ввижався чийсь пильний погляд, але коли Марія поверталася, бачила тільки байдужі Кібові очі.

Марія здригалась від найменшого шереху, випромінювач так і танцював у її руках, і одного разу, коли з-під ніг метнулася маленька тінь, дівчина відсахнулась і натиснула спуск. Тінь спалахнула й згасла вуглинкою на стежині.

— Що це? — все ще тремтячи, запитала Марія.

— Араївський пацюк, — без жодного виразу відповів робот.

Після цього Марія віддала зброю в надійні руки Кіба, для якого та була лише частиною спорядження.

Наступного дня, після того як під’єднали захисне поле, Марія працювала зі зразками місцевої флори, коли відчинилися й зачинилися двері рубки і хтось пройшов коридором.

— Я тут, Кібе!

У відповідь пролунало бадьоре мурмотання, схоже на спів. Однак воно зненацька обірвалося фразою:

— Сьогодні чудова погода.

— Справді? — здивувалася Марія, змінюючи препарат. — Хіба вітер стих?

— Цілковита тиша, навіть якось незвично. Тобі теж набрид вітер?

— Ще б пак, — посміхнулася в.о., — це постійне виття чути навіть на станції.

— Слухай-но, давай сьогодні підемо до озера.

— Куди? — перепитала Марія. — Ти здурів, Кібе?!

Вона відклала вбік препарат і вийшла в коридор, але там нікого не виявилося. Штовхнула двері в рубку — Кіба не було й тут. Що за гра в піжмурки?! Марія повернулася в лабораторію, і тут знову почула, як відчиняються двері. Але стулка не здригнулася! Кроки… стукіт кроків, що наближаються, і хтось повторив зовсім близько:

— То підемо до озера?

Марія позадкувала, не зводячи погляду з порожнечі, що говорила, й раптом скрикнула та кинулася бігти. Вона вдерлася в шлюзовий відсік і з розгону вдарилась об монументальну постать робота обслуговування.

— У чому річ? — спитав Кіб, ледь відсторонюючи спостерігача.

— Ти нічого не чув?

— Твій лемент.

— Ти звідси виходив, щось говорив?!

— Ні.

Марія міцно потерла скроні. Серце стукотіло з подвоєною частотою, здавалося, що бракує повітря.

— Мені треба провітритися, Кібе.

У супроводі робота Марія рушила нагору. Над станцією вирував буревій. Здійнятий вітром пісок блакитними наметами громадився вздовж межі захисного поля, чомусь більше з одного боку. Десь порушено баланс, треба б перевірити автоматику…

Марія мало не наступила на собаку, що розлігся на люку основного входу. Пес навіть не відсунувся, лише ледь ворухнув хвостом на знак вітання. Марія машинально схилилася й погладила собаку по сірій з рудими плямами голові, постояла кілька секунд, розглядаючи довколишній пейзаж, поки не збагнула незвичність положення. Вона обережно позадкувала:

— Кібе, звідки тут собака?

Кібер подивився ліворуч, праворуч, вгору:

— Тут нема собаки.

— А це що?! — Марія тицьнула пальцем у дворнягу, що безтурботно качався на люкові.

— Собака не може перебороти захисне поле.

— Я тобі не про поле! — дівчина піднялася на одну сходинку. — Я запитую: це що таке?!

Пес подивився на людину, потім на робота й ліниво пошкрябав лапою за вухом. Кіб нагнувся й безцеремонно підняв