Казки - Карел Чапек

Доспівавши, феї сіли навколо якоїсь поважної, сивої, мов срібло, старої собаки, мабуть, мавки або чарівниці, й стали просити:

— Розкажи нам щось!

Стара задумалася й почала таке:

— Розповім вам, як собаки людину сотворили. Ото жили собі, вмирали та народжувалися всі тварини в раї щасливо й спокійно, тільки собаки були щораз сумніші. Спитав якось бог у собак: «Чого ви сумуєте, коли всі тварини радіють?» І відповів найстаріший собака: «Знаєш, пане боже, іншим тваринам нічого не бракує, а ми ось, собаки, маємо трохи розуму в головах і тому знаємо, що є щось вище, ніж ми, — що є ти. Геть усе ми можемо нанюхати, лише тебе не можемо, отож нам і кривда. Тому зроби, пане боже, ласку й сотвори нам такого бога, якого можна було б нанюхати». Засміявся бог і сказав: «Гаразд, принесіть мені якісь кістки, і я сотворю вам бога, якого ви зможете собі нанюхати». Собаки розбіглися навсебіч, і кожен приніс якусь костомаху: той левину, той кінську, той верблюжу, той котячу, одне слово — усяких, окрім собачої, бо жоден собака не діткнеться собачого м'яса, а чи кісток. З отієї купи костомах бог і зробив людину, щоб вона була богом у собак. А що створена людина з усяких кісток, то й має вона дещо притаманне різним тваринам: силу лева, працьовитість верблюда, улесливість коня — не має тільки собачої вірності, собачої вірності не має!»

— Розкажи нам іще щось!— знов попросили собачі феї, а стара задумалась і повела далі.

— Слухайте ж! — почала стара мавка. — Давним-давно було в собак королівство та великий собачий замок. Але люди позаздрили собакам на те королівство й чарували так довго, аж поки воно запалося глибоко в землю. Однак, хто грібся б на тому місці, той докопався б до печери із собачим скарбом.

— А що то за собачий скарб? — зацікавились феї.

— Ну, — відповіла стара, — є там одна зала чудової краси. Стовпи в ній з найкращих костомах, і не обглоданих, де там! На них стільки м'яса, як на гусячому стегні. Трон у цій залі з копченої шинки, а до нього ведуть східці з найчистішого сала. Ті східці застелені килимком із самих шкірок од кров'яної кишки, а на тих шкірках на палець смачного жиру. . .

Тут Бровко не витримав. Він вискочив й загавкав:

— Гав, гав, де отой скарб? Гав, гав гав, де ж отой скарб?

І тут же все зникло — і собаки-феї, і стара собача мавка. Бровко протер очі; не було вже нічого, крім срібної поляни, ніхто й не догадався б, що тут танцювали феї, — навіть росинка не впала зі стеблини на землю. Тихо й спокійно світив над поляною місяць, а навколо темною стіною чорнів ліс.

Бровко пригадав собі вмить, що вдома чекає на нього миска з їжею, й чвальнув з усіх лап до млина. Відтоді він часто, коли йшов із дідусем по лісах та полянах, пригадував собі про той скарб у землі й починав гребти, несамовито гребти всіма чотирма лапами глибоку дірку в землі. Бровко розповів про цей скарб сусідським собакам, а ті — іншим, і тепер уже всі собаки на світі знають про це. Згадавши на полі про пропаще собаче королівство, вони тут же гребуть у землі дірку та нюхають, нюхають — чи не чути з землі копченого трону колишньої собачої держави.

Був собі колись жебрак, що в одній кишені мав дірку, а в другій навіть і дірки не мав. Ото був і весь його маєток. А ще бідолаха був німий, і такий занехаяний та злиденний, що його ніде навіть ночувати не пускали. А коли хтось і давав йому шматок цвілого хліба, то жебрак не міг навіть подякувати, а тільки якось чудно дивився ясними синіми очима. Що ж до ночівлі, то, боже мій, — десь там є сіно, а десь — солома. А коли не було чим накритися, то накривав жебрак очі власними повіками — ото й усе.

Спить собі якось цей німий жебрак у порожній сторожці, аж тут притюпав миршавий злодюжка, щоб також заночувати в цій халабуді. Лізе він усередину й намацує в пітьмі жебрака. «Еге, тут колега!» — міркує собі й притьмом мацає жебракові в кишені — чи немає там золотих ланцюжків або коштовних перснів з якоїсь крадіжки. Та в одній кишені знайшов він дірку, а в другій і тієї не було. Цього, дітоньки, було замало навіть для занепалого злодюжки, тож він лишив жебракові ту дірку, а сам ліг спати на другому боці сторожки.

Лежить злодюжка й ніяк не може заснути. Не було, мабуть, у нього чистого сумління. Тож лежить він собі, аж раптом у сторожці так видно засяяло, що злодюжка отетерів від такої краси, а в цьому таємному сяйві з'явилися три білі бабусі. Зляканий злодюжка принишк, зіщуливсь у кутку й став такий маленький, мов купка попелу, мов суха билина або мов тричі згорнене ніщо. А три бабусі схилилися над сплячим німим жебраком, і перша з них сказала:

— Дивіться, сестри, як спокійно спить найбідніша людина на світі.

— Людина ця найбідніша, — сказала друга, — а проте знайде вона найбільший скарб на світі.

— Але тільки по смерті, —