Казки - Карел Чапек

Прочитайте або послухайте, діти, цікавих казок видатного чеського письменника Карела Чапека. Він жив і писав іще за буржуазної Чехословаччини, коли в його рідній країні панували поміщики й капіталісти. Тому ви почуєте в його казках про бідних людей і багатих, про жебраків і волоцюг, про жандармів та грізних суддів. Тепер уже в Чехословаччині — соціалістична влада, влада робітників і селян, а панів, бідняків та жебраків немає.

У казках з гумором та іронією мовиться іноді про бога й ангелів, про небо й рай, про водяників, чарівників, русалок, мавок і фей. Насправді ж ви, діти, добре знаєте, що таких на світі немає. Все це — лише казка, плід людської фантазії, а бога та небо вигадали в сиву давнину темні, неписьменні люди, які не знали законів природи. Вчені давно довели, що не тільки бога та ангелів, але й неба, як такого, немає: є тільки безмежний космічний простір, у якому постійно й безперестанно рухаються й наша земля, й місяць та сонце й мільярди інших «небесних тіл» — планет. У цей космічний простір високо піднімалися, облітаючи землю, наші славні космонавти на могутніх ракетах.

Люди кажуть: «І в казках правда буває». Ця правда в казках Чапека просякає скрізь у симпатії та співчутті письменника до бідних людей, у вірі в добрість та чесність трудової людини, в показі дружби людей з тваринами й птахами, у висміюванні недобрих людей, захланних і жорстоких.

Читайте ж, діти, а коли вам що-небудь незрозуміло в цих казках, то попросіть пояснення в старших.

Петро Козланюк

Ви, мабуть, діти, й не знаєте, про що птахи розмовляють між собою. Та говорять вони людською мовою лише рано-раненько, при сході сонця, коли ви ще спите. Згодом, у білий день, їм нема вже коли розмовляти — самі знаєте, треба ж дзьобнути десь зернину, а там вигребти черв'ячка, а там схопити на льоту муху. . . Ох, і налітається ж отакий пташиний батько, поки мати порається вдома біля дітей! Тому птахи розмовляють лише рано-вранці, коли відчиняють по своїх гніздах вікна, виставляють провітрюватися перинки та готують сніданки.

— Доброго ранку! — гукає кос[1] із гнізда на сосні до сусіди-горобця, що живе під стріхою. — Пора вставати.

— Це так, це так! — каже горобець. — Час летіти, щоб десь — дзьоб, дзьоб — поїсти! Еге ж?

— І правда, і правда, і правда, — туркоче голуб на даху, — марудне життя, бо зерна мало, зерна мало!

— Це так, це так! — погоджується горобець, вилізаючи з постільки. — А все це через авто, еге ж? Поки були скрізь коні, було скрізь і зерно, а нині? Пролетить це авто й залишає по собі тільки чад, чад, чад!

—Тільки сморід, тільки сморід, — туркоче голуб. — Гірке життя, братику, правду кажеш. І налітаюся я за день, і натуркочуся, а що за те маю? Ані пригорщі зерна? Гірка наша доля!

— А нам, горобцям, думаєш, краще? — наїжився горобець. — Коли б у мене не сім'я, то я негайно полетів би геть звідси.

— Як отой горобець із Дейвиць, — озвався стриж.

— Із Дейвиць? — спитав горобець. — Там у мене знайомий, на ім'я