Маргаритко, моя квітко - Крістіні Нестлінгер
– Ти ж її зовсім не знаєш! – зауважила Маргарита.
– А ти що, знаєш? – закричав Гансик.
– Ні.
– А бачиш! – тріумфально вигукнув Гансик і витяг палець із носа.
Мама повернулася близько шостої години. Меді була незвично весела і щебетала без упину про якогось Сепі та про якогось Пепі, причому потроху з'ясовувалося, що Пепі був маленьким хлопчиком, а Сепі – великим котярою. І обидва були членами сім'ї Марі-Луїзи.
На вечерю були сир, ковбаса і – цього разу для всіх – чай. Мама жувала жуйку і не їла нічого. Та «гм-м» вона вже не казала. Вона розмовляла нормально і здавалася веселою.
Після вечері Гансик почав сортувати свою колекцію пір'їн, розклавши їх на великому столі у вітальні, тато пив пиво і дивився телевізор, а Маргарита телевізор слухала, бо в'язала вовняну шапочку. Меді сиділа під столом і накручувала бігуді на біляве пластмасове волосся ляльки Аманди. Мама була в кухні, де прасувала гору чоловічих сорочок.
Меді, як завжди, трохи марудила, цього разу через те, що бігуді не хотіли триматися на Амандиному волоссі.
~ Меді, мишко, марудь тихіше, – попросив тато. – Бо я нічого не чую!
Меді почала марудити тихіше, та раптом голосно й чітко сказала:
– А мама з наступного понеділка буде прибиральницею!
– Чия мама? – запитав Гансик.
– Наша, – сказала Меді. Маргарита і Гансик засміялися.
– Правда! – закричала Меді. – Я знаю! Вона буде прибиральницею у придворного радника!
Маргарита і Гансик засміялися ще голосніше.
– Цс-с-с, діти! – шикнув тато. Маргарита, хихочучи, штурхнула тата:
– Ти чув, що каже Меді? Вона каже, що мама буде прибиральницею в радника!
Тато теж засміявся. Ні татові, ні Маргариті, ні Гансикові навіть не спало на думку піти до мами і спитати, чи Меді каже правду. Прибиральниця у радника! Повний абсурд.
Розділ 4,
у якому два візочки напаковуються харчами вщерть, сивий пан з люлькою не на жарт виводить із рівноваги тата і дещо змінюються Маргаритині уявлення про справжню любов
Флоріан не ходив до школи весь тиждень, і Маргарита вже подумувала, чи не зателефонувати йому додому. Вона дуже хвилювалася за нього і розповіла мамі, як він напився, а мама сказала, що в нього запросто могло бути алкогольне отруєння, а це иже зовсім не жарти.
Крім того, мама вважала, що цілком нормально, ба навіть ґречно, довідатися про самопочуття хворого однокласника. Разів із десять на день Маргарита підходила до телефону, знімала слухавку, та потім усе-таки клала ЇЇ назад.
До суботи вдома все було мирно. Мама навіть почала трохи їсти. Сухарики, моркву та кружальця огірків. У лазничці вона повісила табличку, куди щоранку записувала свою вагу. Згідно з цими записами, мамина вага почала зменшуватися. За перший тиждень мама скинула два кілограми і триста грамів. Щоправда, по ній цього не було видно, адже неозброєним оком практично по помітно, важить людина 90,3 кілограма чи 88 кілограмів.
Непорозуміння в родині Закмаєрів почались у суботу зранку. Щосуботи тато з мамою вирушали до великого супермаркету на околиці міста. Цього разу Маргарита поїхала з ними: її клас відпустили з двох уроків креслення, бо в кабінеті був ремонт, і вона повернулася зі школи вже о десятій ранку.
Суботня поїздка в магазин, яка зазвичай була кульмінацією закмаєрівського родинного життя, цього разу склалася не так весело, як завжди. Проходячи повз гори продуктів, мама без жодного ентузіазму попихала перед собою візочок і бурчала: «Жах! Стільки жертя нараз! Та від цього кому хоч може стати погано», – й тільки-но тато брався за якусь пачку, коробку чи консерву, морщила чоло: «А що, нам це справді потрібно?»
Тато рознервувався і сказав, що мама псує йому процес витрачання грошей, і и поведінка свідчить про те, що та проклята манія схуднення – не тільки її особиста справа, як вона стверджує, а негативно позначається на всій сім'ї. «О'кей, – спокійно промовила мама, – тоді я піду в кав'ярню почитаю газету, а ви робіть собі свої закупи, скільки хочете. Зайдете за мною, коли скінчите».
Не встиг тато запротестувати, як мама вже зникла між стінами сирів і барикадами рибних консервів.
– Ну то ходімо, дитино, – вигукнув тато і з лютою рішучістю покотив візок, кидаючи в нього харчі. Та так багато, як ніколи! Навіть макарони, хоча, працюючи прокуристом макаронної фабрики, він міг вагонами брати на роботі макарони задурно! З двома наповненими вщерть візочками тато і Маргарита підійшли до каси. Татові навіть довелося виписувати чек, бо в нього не було при собі стільки готівки.
– Поклич маму з кав'ярні! – сказав тато, коли всі продукти були нарешті в машині. Те, що він послав по маму Маргариту, було сигналом тривоги! Намагаючись зберегти сімейне щастя, дівчина запропонувала:
– Ходімо вдвох, тату! Може, теж чогось нап'ємось!
– І не подумаю! – гаркнув тато. – Мама, бач, іде читати газети, а я тут мушу гарувати.
Маргарита зітхнула й пішла до кав'ярні сама.
У мами очі на лоба полізли, коли вона побачила переповнений багажник і гору целофанових мішечків, але вона не сказала нічого. Вона навіть узяла два мішечки на коліна, а один поставила між ногами, щоби пакунки не поховали бідну Маргариту з головою. Дорога від супермаркету додому тривала страшенно довго. Черепашачим темпом вони сунули в довгій колоні машин.
– Напевно, десь сталась аварія, – припустила мама. Тато не відповів.
– Зазвичай по суботах стовпотворіння буває тільки у протилежному напрямку, бо всі їдуть за місто, – зауважила мама.
Тато знову промовчав.
– До речі, – докинула мама, – завтра я не поїду до Цветля. Маківник буде для мене занадто великою спокусою. І свиняча печеня – теж. До того ж, твоя мама завжди так припрошує, ну просто примушує їсти!
~ Ти вже не була минулого тижня, – сказав тато.
– Ну то й що? – мама засміялася. – Скажи, що в мене грип!
– Це твоє останнє слово? – спитав тато.
– У цій справі – так, – відповіла мама.
У неділю мама і справді не поїхала до Цветля, і Меді теж вирішила залишитись удома. Тато, Гансик і Маргарита поїхали самі, й «міні» без такого вантажу, як Меді та мама, витискав на добрих десять кілометрів на
