Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

Артеміс, спотикаючись, йшов до першої Черниці Меншої Сестри. Ступати по занепалому пласкому узвишші було небезпечно. Його нога поплила по по­верхні, і він, закрутившись, проїхав на протилежний бік вершини, як танцюрист на балу з невидимою партнеркою.

Він почув, як Опал видала пронизливий крик жаху. Смерть Джей-джея зараз була б для неї ката строфою, оскільки вона б застрягла в цьому часі, у неї на хвості був би увесь ЛЕПрекон і не було б сил.

Артеміс не дивився назад, хоча йому дуже цього хотілося. Він міг чути Опал, що клацає зубами, з кожним зітханням вивергаючи прокляття. Слова-звучали майже комічно, коли вона вимовляла їх сво­їм дитячим голоском піксі.

Йти було нікуди — тільки вперед. Артеміс майже впав на другий проліт моста, змусивши своє тіло ру­хатися вздовж поручнів, поки не опинився на Матері-Ігумені.

Зараз же скеля просто дихала суворістю. Гнітю­чою і невблаганною. Вона не пробачить жодного не­вірно зробленого кроку.

Артеміс упав на коліна, опинившись на грибопо­дібному виступі плато, прикриваючи свій лівий лі­коть правою долонею.

«Скоро, дуже скоро шок і біль пересилать мене. Але не зараз, генію. Сфокусуйся».

Артеміс глянув усередину своєї куртки. Усередині було порожньо.

«Випав, коли був на Сестрі. Чекає Опал».

Його припущення підтвердив крик насолоди, що несподівано пролунав позаду. Артеміс повільно обернувся, чекаючи зустрічі зі своїм ворогом лицем до лиця. Здавалося, він бився з нею цілу вічність.

Піксі стояла на самій верхівці каменю, майже тан­цюючи навколо предмета свого захоплення. Артеміс міг бачити маленьку несамовиту фігурку, що звішу­валася з краю плато.

— Він у мене, — хихикала Опал. — Незважаючи на всю свою геніальність. Незважаючи на свій вели­чезний мозок. Ти упустив його! Ти просто упустив його!

Артеміс відчув, як біль залив його плече. Через хвилину буде ще гірше, він був у цьому впевнений.

Опал простягнула обидві руки назустріч своїй на­городі.

— Він мій, — сказала вона з благоговінням, і Арте­міс міг присягнутися, що почув грім на віддалі. — Вища магія тепер моя. Лемур у мене.

Артеміс промовив ясно, так, щоб його слова мож­на було розчути через відстань, що розділяла їх.

— Це не лемур, — сказав він, — це мавпа.

Посмішка Опал завмерла на її обличчі, оголяючи її дрібні зубки, вона схопила те, що, вона думала, було Джей-джеєм. Фігурка обм’якла в її руках.

— Іграшка, — видихнула вона. — Це іграшка.

Тріумф Артеміса був затьмарений болем і ви­снаженістю, що обрушилися на нього. — Опал, по­знайомся з Професором Приматом, іграшкою мого брата.

— Іграшка, — повторила Опал тупо. — Але ж там були два серця, що б’ються. Я їх бачила.

— Упакований в пінопласт гель, що реагує на мі­крохвилі, — пояснив Артеміс. — Усе скінчено, Опал. Джей-джей зараз у Гавані. Тобі його не дістати. Здай­ся, і мені не доведеться завдавати тобі шкоди.

Риси обличчя Опал спотворила лють.

— Завдавати шкоди мені. Завдавати шкоди ме­ні! — Вона шпурнула іграшкову мавпу на поверхню скелі і била нею доти, доки її нутрощі не випали назовні. Металевий голос зазвучав з динаміка:

— Цей день увійде до історії... Цей день... Цей день увійде до історії...

Опал пискнула, і червоні іскорки завирували на­вколо кінчиків її пальців.

— Я не можу літати і стріляти блискавками, але в мене досить магії, щоб підсмажити твої мізки.

Мрії Опал про найвищу владу випарувалися. Тієї миті все, чого вона хотіла, — це вбити Артеміса Фа­ула. Вона ступила на другий проліт, і вбивство чита­лося в її очах.

Артеміс стомлено підвівся, відшукуючи щось у своїй кишені.

— Твоя броня має врятувати тебе, — сказав він Опал, і його голос затих. — Це буде просто жахливо, але ЛЕПрекон тебе відкопає.

Опал розсміялася.

— Ще один тактичний прийом. Блеф і подвійний блеф. Але зараз не час, Артемісе.

— Не примушуй мене це робити, Опал, — забла­гав Артеміс. — Просто сядь і зачекай, поки прибуде ЛЕПрекон. І ніхто не постраждає.

— О, я думаю, комусь усе ж таки доведеться по­страждати, — сказала Опал.

Артеміс дістав зі своєї кишені модифікований ла­зер, активував промінь наведення і навів його на основу Меншої Сестри.

— Що ти збираєшся зробити? Тобі знадобиться сотня років, щоб пробити цю скелю.

— А я і не намагаюся пробити її, — сказав Арте­міс, зрушуючи промінь із місця. — До того ж, це не скеля.

Опал підняла руки, іскри звивалися навколо її пальців, як колючий дріт.

«Час кінчати з розмовами».

Лазерний промінь Артеміса врізався глибоко в основу Сестри, поки не пробив зовнішню оболонку і не досяг кишені під нею, в якій накопичився метан.

Менша Сестра насправді не була скелею. Це був сьомий кракен, якого притягнув резонанс магії, що виходила від Гібраса. Артеміс роками вивчав його. Навіть Фоулі не знав, що цей кракен був тут.

Прогримів великий вибух, колона вогню зметну­лася в повітря на п’ятнадцять метрів заввишки. Зо­внішня оболонка під Опал склалася, засмоктавши її у вихор шрапнелі.

Артеміс почув глухий звук її ЛЕПреконівської броні, яка згиналася, щоб пом’якшити удари.

«Броня Фоулі має її врятувати».

Сам він розпластався на поверхні свого каменю, і дощ із каменів, водоростей і навіть риб обрушився на його спину і ноги.

«Тільки удача допоможе мені зараз урятуватися. Лише удача».

І удача врятувала його. На плато рухнуло декілька уламків порядного розміру, але жоден з них не влу­чив в Артеміса. Його накрило градом дрібних каме­нів, і на тілі залишилися сотні синяків і порізів, на додаток до його ушкоджень, але жодна кістка не була переламана.

Коли світ навколо нього перестав вібрувати, Ар­теміс підповз до краю морської колони і глянув у ви­руюче внизу море. Піраміда з каменів трохи диміла в хвилях на тому місці, де раніше був кракен. Вели­чезний звір повільно спливав, збираючись знайти інше джерело магії. Ніде не було слідів Опал.

«ЛЕПрекон знайде її».

Артеміс перекинувся на спину і втупився в зорі. Він часто так робив, і погляд угору зазвичай приму­шував його мріяти про те, як би він міг дістатися планет, що обертаються навколо цих світних шпи­льок, і що він зустріне на цих планетах. Цим же ве­чором зорі просто примушували його почувати себе крихітним і незначним. Світ навколо нього був ве­ликий і могутній, і, зрештою, він проковтне його, на­віть саму пам’ять про нього. Він лежав на плато сам, замерзлий, чекаючи на почуття тріумфу, що, як він усвідомив, так ніколи і