Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

Лінка сподівалася, що в Рути все якось владнається, її хлопець повернеться, а вона знайде собі когось відповідного для роботи в кав'ярні. Вона й не уявляла собі, як це можна завагітніти. Та ще й опинитися із цим самою.

Удома ввімкнула комп'ютер і спробувала побалакати з Адріаном у чаті, але він був недоступний. Певне, повимикав усе, щоб працювати над тим своїм проектом. Зате в чаті була Зуза, і Лінка про все їй розповіла.

— Мабуть, пошли їй той мій текст, про те, як розкохатися! — написала Зуза.

— Звісно!

Ні, певне ж, вона цього не зробить. Рута була... занадто дорослою. Та й уся ситуація дуже серйозна. Рута могла б образитися, подумати, що це хамство. Зрештою, у цьому випадку важко було розкохатися. Бо не про те йшлося. А про відповідальність та її відсутність.

До того ж, Лінка не дуже знала, про що писати далі в блозі. Чомусь її ідеї наразі вичерпалися. Усе-таки, це було дуже непросто — весь час писати й писати. Та й коли б вона мала час усім цим займатися? Постійно все завалює, а єдине, чого домоглася — отримала персональну хейтерку. Або ненависть з боку подруги. Може, нехай краще Оскар щось напише. Або Зуза. Бо в Лінки вже не було сили.

Травень

Зі щоденника Наталії.

Я вже тиждень не була в школі. Раніше ніколи б не подумала, що здатна на таке. Раніше я жодного разу не прогулювала школу. Не знаю, як це сталося, чомусь я втратила над цим контроль. Якось уранці вийшла з батькового дому з рюкзаком, повним підручників і зошитів, і відчула, що просто не можу туди йти. Я просто занадто слабка. Пішла до парку, того, що біля площі Вільсона, сіла на лавці й просто сиділа, доки не скінчилися уроки. Нічого не їла й не пила.

Після того, що сталося останнім часом, я, справді, хотіла бути чистою. Мені стає недобре, варто лише згадати, що я все це з'їла, що блювала. Навіть була тоді задоволена, що виблювала всю їжу. А потім прийшла огида, гіркота. Не хочу, щоб це повторювалося. Тепер, після цього всього, я більше не буду чистою. Хіба що довелося б зовсім перестати їсти. Мені не дуже це вдається, я ж не живу сама. Принаймні ввечері мушу сідати з ними до столу й щось там з'їсти, нема на те ради. Вага знову знизилася, та чомусь мене це більше не тішить.

Останнім часом не можу позбутися відчуття, що мені все летить з рук. Передусім школа. Я вже точно знаю, що не перейду до наступного класу. Це вже напевне. Мені загрожує «незадовільно» принаймні із трьох предметів. Може, за інших обставин я б напружилася, усе вивчила й просто виправила оцінки. Але мабуть, я більше не вмію вчитися. Ні на чому не можу зосередитися, мене огортають чорні думки, що нічого не вийде. Я б хотіла бути такою, як давніше, коли просто знала, що мушу, сідала й училася. Тоді йшла до школи, писала контрольні, відповідала, із цим ніколи не було найменших проблем. Не знаю, що зі мною сталося. Тепер на уроках мені постійно поморочиться голова, я не розумію жодного слова з того, що говорять учителі. А коли мене викликають відповідати, не можу й слова видушити. Тому я взагалі перестала туди ходити, бо навіщо, досить з мене цих постійних принижень і сорому.

Боюся, що з моїх мрій про медичний нічого не вийде. Як я могла бути такою дурною, як мені могло здаватися, що я туди вступлю? Просто раніше я ходила до слабкої школи, тому так добре й училася. І лише тут виявилося, як воно насправді. А насправді я — тупа дурепа, просто йолоп.

Крім того, не знаю, що буде далі з моєю родиною. Бо тут усе без змін, мати не озивається, а я точно першою не дзвонитиму, мови немає. Батько мене тільки бісить своїм ставленням до Аліції, не розумію я їхніх стосунків. Аліція на моєму боці, і вона в цій ситуації поводиться найчесніше. Не те, щоб вона піддобрювалася до мене, просто їй здається, що вона знайшла собі подружку, з якою можна побалакати про шмотки й дієти. Ну й добре, принаймні вона до мене гарно ставиться. Я така самотня, нікого в мене не залишилося. Усе, що було в моєму житті постійного, раптом зникло. Хвилююся через Ганку, вона сказала мені, що, може, їй таки доведеться зробити операцію. Отож усе дуже невесело.

Як підсумувати цей останній місяць? Це просто якась чорна діра, у яку провалилося все моє життя... І ще ці травневі свята в Татрах, куди ми їдемо завтра, невідомо-навіщо. Здається, тато це вигадав, щоб ми краще познайомилися. Невже вони справді думають, що я ходитиму з ними на прогулянки й посміхатимусь, наче ми родина? Та мене нудить від самої думки про це.

Наталія вимкнула комп'ютер. Їй справді було невесело. Вона не могла навіть назвати свій стан. Почувалася, мов покинута дитина, безхатько, людина, позбавлена будь-якого якоря. Ніщо вже не приносило відчуття стабільності й безпеки: ані школа, ані сім'я, ані кохання, ані дружба...

Неприязно подумала про Лінку. Вона здавалася їй такою нещирою. А такі їй не потрібні. Ну, а кохання... Що ж, може, колись воно й було в її житті, а тепер від нього й сліду не зосталося. Наталія перебувала мов у летаргічному сні. Трохи як тоді, у Португалії, коли пірнала під воду й дивилася на риб зі світлими черевами.

Задуму порушив сигнал есемески. Так пізно? Була майже північ. Хоч би це не щось із Ганкою. На екрані виднів Марцінів номер. Він написав! Наталія відчула дивне піднесення, геть таке, наче Марцін знову починав за