Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

— Запиши на дошці, — звернулася до неї Кучинська, — рівняння гідролізу солей у молекулярній формі.

Наталія заціпеніла біля дошки. Вона не дуже розуміла, як повинні виглядати ці рівняння. Ба більше. Була певна, що навіть знаючи, як слід їх записати, однаково не могла б нічого із себе видушити.

— Незадовільно, — зітхнула хімічка. — До колекції. Що ж, сподіваюся, ти таки почнеш щось робити, перш ніж скінчиться семестр, бо як ні, то все дуже погано. Це найлегше завдання, яке я могла тобі запропонувати. Завдання для ідіотів. Ну, що ж...

Наталія раділа, що це кінець її мукам. Сіла на місце. Вона не відчувала ані сорому, ані навіть смутку, їй хотілося одного: піти зі школи й зайнятися собою.

Вийшла з метро й проминула кінотеатр «Вісла». Наталія вже почала звикати, що живе саме тут. З матір'ю вони не спілкувалися, але батько час від часу телефонував до колишньої дружини. Неначе то був його обов'язок. Наталія ж зобов'язаною себе не відчувала. Навпаки, образилася на матір, що вона так з нею вчинила. Адже мати прогнала її з дому й навіть не вибачилася потому. Жодного разу до неї не зателефонувала, до рідної доньки! А здавалося, наче так про неї турбується! Що ж, от і з'ясувалося, яка вона насправді.

Наталія не збиралася себе жаліти. Оце вже ні. Передусім планувала сама панувати над своїм життям. Школа була проблемою, але цим вона займеться пізніше. А поки що мусить очиститися, відчути себе справді легкою й вільною. У досягненні такого омріяного стану мало допомогти голодування. Почуття слабкості в школі не викликало в Наталії хвилювання. Трохи млоїло в шлунку, але не більше, ніж зазвичай. Раптом дівчина почула, що за нею хтось біжить.

— Наталіє! — почулося поруч.

Вона відразу його впізнала. Куба, Марцінів приятель.

— Привіт, — ледь посміхнулася Наталія.

Чого йому треба? Адже з Марціном вони давно розсталися.

— Як справи? — спитав хлопець. — Ми так давно не бачилися...

— Та давно.

Тиша.

— Ти тут мешкаєш? — запитала Наталія, щоб якось порушити мовчанку.

— Так, біля кінотеатру, — кивнув хлопець.

Знову тиша.

— Слухай... — він раптом завагався, — ти не знаєш, що відбувається з Марціном?

— Я? А звідки мені знати, що діється з Марціном? Адже ми давно не зустрічаємося. Крім того, це ж твій товариш?

— Так... але ми з ним зараз не спілкуємося, а я чув, що він утягнувся в наркотики. Я подумав, що, може, ти знаєш, правда це чи ні.

— Гадки не маю. У нього спитай.

— Я думав... адже ви зустрічалися. Невже тебе це анітрохи не хвилює?

— Ні, анітрохи. Зрештою, це він мене покинув.

— Наталіє, не ображайся. Я ж знаю, що ти його добряче принижувала, хіба ні?

— Ні, — відповіла Наталія. — Це він так казав. А тепер дай мені спокій. Мушу йти, у мене зустріч.

Йшла розлючена, майже бігла вулицею Міцкевича. От іще один загруз у проблемах. Ще один, про кого треба потурбуватися. Шкода, що до неї всім байдуже. Ще один лузер... Наркотики? Слухняненький Марцін? Оце новина! А до неї причепився, бо вона випила пиво.

— Такі, як він — найгірші! Так йому й треба! Отримав по заслузі! — шепотіла вона сама до себе, але десь углибині душі нервувала. — Займися власним життям, — повторювала собі, наче мантру. — Ти нікого не обходиш, чого б то тебе мали цікавити інші?!

І тоді задзеленчав мобільник. Лінка. Оце так, подруженька пригадала собі про моє існування!

Їй узагалі не хотілося брати трубку, але ж у ній залишилося трохи порядності, чого про інших не скажеш!

— Як справи? — запитала Лінка. — Усе гаразд? Давно не бачилися.

— А що мало би бути негаразд?

— Як у школі?

Ну й питаннячка! Наче з батьком балакаєш. А раніше ж здавалося, що в нас так багато спільного.

— Усе гаразд. А в тебе?

— Теж усе добре. Знаєш, я трохи за тебе хвилююся, — видушила Лінка. — Ти й далі на дієті?

Ні, це ж треба! Знов за рибу гроші.

— Я роблю те, що мені хочеться, — відповіла Наталія. — Відчепися від мене.

— Я останнім часом багато читала про анорексію... знаєш, я писала на блозі...

— Знаю, знаю. Усі ці твої заяложені журналістські істини! — вибухнула Наталія. — Що, скажеш, ніби від цього можна померти?! То затям собі — анорексії в мене немає!

Вона так репетувала, що на неї озирнулася якась мати з візочком. «Сподіваюся, я розбудила її нестерпного шмаркача», — злісно подумала Наталія.

— Я просто намагаюся тримати своє життя під контролем. Чого й тобі бажаю, — і роз'єдналася.

Лінка стояла з телефоном у руці й почувалася страшенно ніяково. Наталія накричала на неї, причому не вперше, хоча вона ж нічим її не образила. Невже це так погано, що вона хвилюється? Ну, але скільки ж можна? Якщо Наталія весь час її відштовхує, отже, між ними немає ніякої дружби? Принаймні їй така дружба не потрібна. Звідки в Наталії стільки злості?

«Усі ці твої заяложені журналістські істини»... А якщо? Лінка відчула, як її мов приском обсипало. А якщо це Наталія пише ці коменти в інтернеті? Адже це можливо? «Friendly Anne»... Лінка пригадала собі, що коли Наталія була малою, то обожнювала читати «Енн із Зелених Дахів». Запам'ятала її слова: «Я тоді хотіла, щоб мене звали Анною, Енн, бо мені не подобалося моє ім'я». Friendly Anne... Енн, наче подруга й водночас ворог. Лінці аж голова запаморочилася. Довелося на хвилинку присісти на огорожі. Надто жахливо, щоб бути правдою. Щоб найближча подруга так учинила? Але ж вона могла. Лінка негайно зателефонувала Адріанові.

— Це вона хейтерка, — сказала відразу. — Наталія.

— Та що ти! — обурився він. — Звідки знаєш?

— Якби ти чув, що вона сказала мені по телефону, то зрозумів би, що це правда.

— Вона зізналася?

— Та ні. Але я й не спитала навпростець. Власне, не було коли, бо розмова закінчилася, щойно почавшись, — гірко відповіла Лінка. — Кінець дружби. Зрештою, знаєш, насправді в нас не так уже й багато було спільного. Ми з нею геть різні.