Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

Вислала Ганці есемеску, щоб та повідомила адресу. Наталія раптом збагнула, що не чула Ганки вже кілька днів. Подруга відписала: «Посилай на лікарню» — і додала адресу.

Блін, вона знову в лікарні. Погано. Треба написати їй щось веселе, щоб їй полегшало.

Привіт, Ганно,

Пишу тобі з краю пастухів та овець, які смердять, мов старі шкарпетки. Цілими днями вештаюся без діла й роззираюся за якимсь файним верховинцем (хоча ні. Ні, ні, ні! — бо хіба можна зустрічатися із хлопцем, який постійно ходить у круглому капелюшку???). А ти там гляди, не фліртуй з лікарями, бо вони потім не зможуть тебе як слід обстежити, гм-гм. Зайду до тебе, як повернуся.

Цьомки!

Нат

Ще раз витягла мобілку, щоб переписати адресу, і побачила ще одну есемеску. Від Марціна. Знову? Відкрила, навіть не встигнувши подумати, хоч здавалося, що краще цього не робити, а відразу видалити. У повідомленні було тільки одне слово: «Пробач».

Пробач? На мить їй стало приємно — Марцін просить пробачення за свій учинок, усе-таки... А тоді розлютилася. Яка це дрібниця. Усе так просто! Короткі перепросини за те, що тоді накоїв? Гівняні, гівняні перепросини, як козячі бурубашки! Теж мені геній лаконічних висловлювань!

І все-таки їй полегшало, неначе вона отримала заряд енергії. Це було дивно, Наталія зовсім себе не розуміла. Вона немовби зраділа, що Марцін узагалі захотів до неї написати.

* * *

Лінка й Адріан сиділи обійнявшись на ліжку. На тумбочці біля них горіли свічки — це Адріан потурбувався про затишок.

— Шкода, що треба повертатися, — зітхнула Лінка.

— Мусиш?

— Ну, звісно, ти ж знаєш. Моя мама думає, що ми... ну, розумієш. Вчимося разом чи щось таке. Вона й не підозрює...

— А про те, що ти приймаєш оті таблетки, теж не знає?

— Ні, ти що. Звичайно ж, ні. А твій батько знає?

— Ні, ми про таке не розмовляємо.

— От бачиш... А мені завтра на роботу. Рута попрохала, щоб я прийшла. Не дуже вона гарно почувається. З її тону я зрозуміла, що той наречений до неї не повернувся.

— Сучий син, — просичав Адріан. Лінка глянула на нього здивовано, бо він рідко вживав такі слова. — Не розумію, як можна покинути дівчину в такій ситуації. Я б так ніколи не вчинив.

— Знаю. Звісно, що ні. Але ти взагалі... ти інший. Ти найкращий з усіх, кого я знаю.

— Не кажи такого, це неправда. Ти добре знаєш, що я помиляюся, як і всі.

— Ой, не треба більше про це. Для мене ти найкращий на світі.

І знову поцілувала його, а вечір продовжився ще на годину.

Лінка прийшла додому пізно, втомлена, хоча й піднесена, як і після кожного побачення з Адріаном. Не могла заснути, але їй не хотілося нічого робити, наприклад, займатися блогом. Або фотографіями. Боже, із фотографіями справді була проблема. Вона нічогісінько не підготувала для виставки, навіть нічого не спадало на думку. Треба щось вигадати, часу залишається дуже мало, якийсь нещасний місяць.

Та вона усвідомлювала, у чому справді полягає проблема. Їй не хотілося фотографувати. Воліла писати, хоча тепер, після всіх цих коментарів, це виявилося не таким приємним. Власне, їй хотілося одного: бути з Адріаном. Заплющила очі, і весь минулий вечір повернувся до неї, можна подумки пережити його знову.

Червень

Зі щоденника Наталії.

Я досі не ходжу до школи. Та цього разу переконала батька піти туди й пояснити, що я хвора. Я сказала йому й Аліції, що почуваюся погано, що це, мабуть, грип, і вони дозволили мені залишитися вдома, тож я наразі насолоджуюся безкарністю. Але що буде далі — не уявляю. У мене купа пропусків, про які ніхто не знає, море незадовільних оцінок, про які вони теж не знають. Мати... Ну, що ж, я лише й знаю, що вона жива, бо батько про всяк випадок дзвонить. Навіть пішов з нею побалакати, але вона не впустила його додому. А моя найбільша проблема в тому, що я блюю. Примушую себе блювати, бо тепер, доки хворію, Аліція мене годує. Приносить їжу й дивиться, чи я з'їла. Я їм, а тоді зачиняюся в кімнаті, вмикаю музику на повну котушку й блюю до унітазу. У мене власна ванна, тож можна не хвилюватися, ніхто нічого не помітить. А якщо й помітять, скажу, що це все через грип.

Я відчуваю панічний страх, що знову погладшаю, і всі мої зусилля підуть намарне. Я важу сорок сім кілограмів. Забагато, мені вдалося скинути тільки кілограм, дуже переживаю, що вага стоїть на місці. Певне, через весь цей бульйон та іншу їжу, яку доводиться їсти. Я думаю, скільки із цього встигає засвоїтися, перш ніж я виблюю. Бо найгірше тоді, коли я поїм, а Аліція продовжує в мене сидіти, що й розважає мене розмовами тоді, як я тільки й думаю, скільки калорій залишиться: десять відсотків, чи двадцять?.. Не знаю, як воно насправді, ніде не можу знайти інформації.

Марцін відтоді більше не озивався. Літа теж. Ганка досі в лікарні. Я в неї була, ми трохи побалакали, але я нічого їй не розповіла ані про травневі свята, ані про матір. У неї свої проблеми, не хочу її засмучувати. Тому принесла їй тільки кілька дурних журнальчиків про моду й ми трохи побазікали про лікарів. Ганка боїться, що її оперуватимуть, але це ще достеменно не відомо. Я їй страшенно співчуваю. Якби то мене мали різати, я б здуріла від страху.