Вільні малолюдці - Террі Пратчетт

Тіфані аж засяяла: 

— Був, авжеж! 

— Ох, лихо насувається. 

Тіфані розхвилювалась. 

— А я можу його спинити? 

— Ого, я вражена, — відповіла міс Тік. — Ти щойно сказала «А я можу його спинити?», а не «Чи хтось його може спинити?». Це добре. Ти готова до відповідальності. Це добрий початок. І ти тверезо мислиш. Однак спинити його ти не можеш. 

— Але ж я вгатила Зеленозубу Дженні по голові! 

— Пощастило, — відказала міс Тік. — Повір, вона — це ще квіточки, на твоєму шляху може стрітися щось значно гірше. Думаю, вторгнення почнеться саме тут, тому, моя дівчинко, в тебе стільки ж шансів, що й у того ягняти, котре народилося зимової ночі. Не плентайся попід ногами. А я піду гукну на допомогу. 

— Що, Барона покличете? 

— Мати Василева, ні. Який з нього пожиток? 

— Але ж нас він захищає, — сказала Тіфані. — Мама так каже. 

— Справді? — спитала міс Тік. — Кого від кого? Тобто, від кого ж це? 

— Ну, від, тих… нападів, здається. Від інших баронів, так тато каже. 

— Він має велику армію? 

— Та, е-е-е, в нього є сержант Робертз, і Кевін, ще є Невіл і Тревор, — перелічила Тіфані. 

— І вони всі володіють магією? — поцікавилась міс Тік. 

— Одного разу я бачила, як Невіл показував карткові фокуси, — відповіла Тіфані. 

— Йде на ура на вечірках, але проти когось такого, як Дженні — не піде, — сказала міс Тік. — Тут що, взагалі нема відьом? 

Тіфані завагалась. 

— Була старенька місіс Окунець, — сказала вона. О, так. Вона жила сама у дивній хатинці… 

— Гарне ім’я, — сказала міс Тік. — Та не певна, чи чула його раніше. Де вона? 

— Замерзла минулої зими, — поволі вимовила Тіфані. 

— А тепер розкажи мені те, що хочеш утаїти, — різко, наче бритвою втнула, мовила міс Тік. 

— Е-е… вона благала, щоб її впустили, але люди не відчиняли їй, і вона… е-е-е… це була морозяна ніч, і… вона замерзла. 

— І вона була відьмою, так? 

— Всі казали, що вона відьма, — відповіла Тіфані. Вона насправді зовсім не хотіла про це говорити. Ніхто в їхньому селі і в довколишніх не хотів про це говорити. І всі оминали руїни її хатинки в гущавині лісу. 

— Але ти так не думаєш? 

— Гм… — скривилась Тіфані. — Розумієте, у Барона був син, Роланд. Йому було заледве дванадцять, здається. І минулого літа він поїхав кататися у ліс, сам. Додому повернулись лише його собаки. 

— Місіс Окунець у тому ж лісі? — спитала міс Тік. 

— Так. 

— І люди думали, що це вона його вбила? — запитала міс Тік. Вона зітхнула. — Вони думають, що вона його запекла в печі, чи щось на кшталт цього. 

— Ніхто не казав нічого подібного, — сказала Тіфані. — Та, гадаю, так вони вважали. 

— А його кінь повернувся? — спитала міс Тік. 

— Ні, — відповіла Тіфані. — І це дивно, бо якби він з’явився десь на пагорбах, то люди б зауважили. 

Міс Тік склала руки, принюхалась і посміхнулась усміхом, в якому не було й крихти веселощів. 

— Це легко пояснити, — сказала вона. — У місіс Окунець мала бути направду велетенська піч, еге ж? 

— Та ні, навпаки, невеличка, — відповіла Тіфані. — На десять дюймів вглиб. 

— Закладаюся, що у місіс Окунець не було зубів і вона говорила сама до себе, так? — вела далі міс Тік. 

— Так. І вона мала кота. І косоокість, — додала Тіфані. А тоді випалила: 

— Тож коли він зник, всі пішли до неї додому і зазирали у піч, перекопали їй сад, кидали камінням у старого кота, аж поки він помер, виволокли її з хати, згребли всі книжки на купу посеред кімнати і підпалили, спалили все дотла й обзивали її старою відьмою. 

— Вони спалили книжки, — ледве вичавила із себе міс Тік. 

— Вони сказали, що там старі чари, — мовила Тіфані. — І малюнки зірок. 

— А коли ти зайшла подивитися, вони там були? — спитала міс Тік. 

Тіфані обімліла: 

— Звідки ви знаєте? 

— Я уважно слухаю. То як, були? 

Тіфані зітхнула: 

— Так, наступного дня я пішла туди, і деякі сторінки, ну, знаєте, трохи вбереглись від вогню. І я знайшла одну — із старовинним шрифтом, із золотим та блакитним обрамленням. І я поховала її кота. 

— Ти поховала кота? 

— Так! Ну хтось же мав! — сказала Тіфані спересердя. 

— І ти обміряла піч? — спитала міс Тік. — Я знаю, що обміряла, бо ти щойно сказала мені її розміри. 

«І тарілки теж поміряла, — додала подумки міс Тік. — Оце так знахідка!» 

— Так. Обміряла. Власне… піч крихітна! І якщо вона змусила зникнути хлопця і його коня, то чому не відігнала чарами усіх тих людей, що вторглися у її дім? Це нелогічно! 

Міс Тік мовчки кивнула ствердно: 

— Що було далі? 

— А тоді Барон сказав, щоб усі трималися від неї подалі, — відповіла Тіфані. — І він сказав, що якщо в краю знайдеться якась відьма, то її зв’яжуть і кинуть у став. Тож ви у небезпеці, — додала Тіфані трохи непевно. 

— Я вмію розв’язувати вузли зубами і в мене є диплом із плавання з відзнакою Квірмського коледжу для юних панянок, — сказала міс Тік. — Усі ці тренування у стрибках у воду та у плаванні не роздягаючись марно не минули, — вона нахилилась уперед. — Дозволь вгадати, що сталося із місіс Окунець, — вела далі вона. — Бідолашна пережила літо, а потім випав сніг, еге ж? Вона крала їжу на фермах і, можливо, її крадькома підгодовували жінки, коли чоловіків не було видко? Гадаю, старші хлопці жбурляли їй у слід усім, що було під руками. 

— Звідки ви все це знаєте? — спитала Тіфані. 

— Не треба мати бозна-яку уяву, щоб здогадатися, — відказала міс Тік. — Яка з неї відьма, еге ж? 

— Гадаю, вона була просто старенькою пані, до якої нікому не було діла, вона трохи тхнула і на вигляд була дивна, бо не мала зубів, — сказала Тіфані. — Вона просто скидалася на відьму із казки. Будь-хто, хто мав хоч зо дві клепки в голові, це розумів. 

Міс Тік зітхнула: 

— Так. Та що там говорити про дві клепки, якщо важко знайти когось і з однією. 

— А ви б могли мене навчити усього, що треба, щоб стати відьмою? — поцікавилась Тіфані. 

— Поясни мені, чому ти все ще — після того, що сталося з місіс Окунець — хочеш бути відьмою? 

— Щоб таке більше не повторилося, — відповіла Тіфані. 

«Вона ж бо поховала відьминого кота, — подумала міс Тік. — Та що це за дитя»? 

— Гарна відповідь. З тебе колись буде добра відьма, — мовила вона. — Та я не навчаю відьомства. Я просто перевіряю, чи буде толк з когось. Всі чаклунки мають свої уподобання, — а я от дітей люблю. 

— Чому? 

— Бо їх набагато легше увіпхати в піч! — сказала міс Тік. 

Та Тіфані не злякалася, просто роздратувалася: 

— Нечемно так казати, — сказала вона. 

— Ну, відьми й не мусять бути чемними, — відповіла міс Тік, виймаючи з-під столу велику чорну торбу. — Я рада, що ти звернула на це увагу. 

— А що, справді є школи для відьом? — не вгавала Тіфані. 

— В певному сенсі, так, є, — відказала міс Тік. 

— Де вони? 

— Недалеко. 

— Там чарівно? 

— Дуже. 

— Це дивовижне місце? 

— Іншого такого не знайти. 

— А я можу туди потрапити за допомогою магії? Ну, єдиноріг, може, якийсь по мене прийде і відвезе туди? 

— З якого це дива? Єдиноріг — то всього лиш велика коняка, хіба що трохи шпичакувата. Нема чим