Вільні малолюдці - Террі Пратчетт

— Взагалі-то, я ропух. 

— Ви надто жовті, як на ропуха. 

— Це я щось трохи прихворів, — пояснив ропух. 

— І ви розмовляєте! — сказала Тіфані. 

— Ваше слово проти мого, — квакнув ропух, ховаючись у паперових квітах. — Ви нічого не доведете! 

— Сірників не маєш, правда? — спитала жінка. 

— Не маю. 

— От і добре. Просто перевіряю. 

Знову запала мовчанка, і жінка зміряла Тіфані поглядом, наче щось вирішуючи подумки. 

— Мене звати, — мовила вона врешті, — міс Тік. І я справді відьма. Це добре ім’я для відьми. 

— Ви про нервовий тік? — запитала Тіфані, насупивши брови. 

— Перепрошую? — холодно спитала міс Тік. 

— Тік, — відповіла Тіфані. — Таке трапляється. Але скипидар допоможе… 

— Я мала на увазі, що це ім’я звучить загадково, — пояснила міс Тік. 

— О, ви про коаламбур[4], чи то пак про гру слів, — сказала Тіфані. — У такому разі, краще б ви були міс Тик, дерево таке заморське, з твердою деревиною. Ось це б звучало «загадково», або ще краще — міс Цок… 

— Бачу, ти не здашся без бою, — мовила міс Тік. — І переможця може й не бути. 

— Ви справді відьма? 

— Та годі вже, — урвала міс Тік. — Так, так, я відьма. Утримую тварин, що можуть розмовляти, а також не можу втриматись, щоб не виправляти помилки: не коаламбур, а каламбур, щоб ти знала. А ще в мене є небувалий інтерес до чужих справ і, так, гостроверхий капелюх! 

— То можна відпустити пружину? — спитав ропух. 

— Так, — відповіла міс Тік, усе ще уважно роздивляючись Тіфані. — Можеш відпустити. 

— Люблю пускатись берега, — мовив ропух, підповзаючи до краю капелюха. 

Почулося клацання, а тоді звук підйомного мосту — і центр капелюха поволі — з-поміж паперових квітів, що почали відпадати — ривками підійнявся вгору. 

— Е-е-е-е… — вичавила зі себе Тіфані. 

— У тебе є питання? — спитала міс Тік. 

І на останньому оберті коліщаток вершечок капелюха зіп’явся догори, як крапка, поставлена над і. 

— А звідки ви знаєте, що я не побіжу до Барона і все йому не розповім? — поцікавилася Тіфані. 

— Бо у тебе нема ані найменшого бажання, — відповіла міс Тік. — Ти в захваті від того, що відбувається. Ти ж хочеш бути відьмою, я права? Ти, мабуть, хочеш політати на мітлі, авжеж? 

— О, так! 

Тіфані часто мріяла про політ на мітлі. Але міс Тік ураз опустила її на землю. 

— Справді? Тобі подобається носити дуже-дуже товсті рейтузи? Повір мені, коли мені доводиться летіти, я одягаю дві пари вовняних рейтуз під низ і одні брезентові поверх, а це, запевняю, геть не жіночно, скільки мережива не приший. Там буває дуже холодно! Люди про це забувають. А ще є щетина. Не питай мене про щетину. Я не хочу про це говорити. 

— Ви що, не можете скористатися закляттям, щоб зігрітися? — спитала Тіфані. 

— Могла б. Та відьми так не роблять. Раз скористаєшся магією, щоб зігрітися, — скористаєшся і для інших потреб. 

— Та хіба відьма не має… — почала було Тіфані. 

— Коли ти навчишся магії, справді навчишся — все-все вивчиш про магію, то залишиться ще один найважливіший урок, — сказала міс Тік. 

— Який? 

— Як не чаклувати. Відьми не вдаються до чарів без крайньої потреби. Це складно і вимагає багато зусиль, щоб контролювати себе. Відьма уважно стежить за всім, що відбувається довкола. Відьма в собі впевнена. Відьма завжди має при собі мотузку. 

— Я теж завжди маю при собі мотузку! — сказала Тіфані. — Це дуже зручно! 

— Добре. Та не мотузкою єдиною. Відьмина сила — у деталях. Відьма бачить усе наскрізь і кидає оком довкола. Відьма далекоглядніша, ніж усі решта. Відьма знає, де вона в просторі і в часі. Відьма бачила Зеленозубу Дженні, — додала вона. — То що там трапилося? 

— Звідки ви знаєте, що я бачила Зеленозубу Дженні? 

— Я ж відьма. Вгадай, — відповіла міс Тік. 

Тіфані роззирнулась навколо намету. Там не було на що дивитися, хоч тепер вже її очі звикли до темряви. Звуки зовнішнього світу не проникали крізь товсту тканину тенту. 

— Здається, я знаю… 

— Так? — сказала відьма. 

— Я думаю, що ви чули, як я розповідала про це вчителю! 

— Саме так. Мої вуха не дрімають, — мовила міс Тік, змовчавши про блюдце із чорнилом. — Розкажи мені про це чудовисько з очима завбільшки із супну тарілку діаметром вісім дюймів. До чого тут узагалі тарілки? 

— Про чудовиська є згадка у моїй книжці оповідок, — пояснила Тіфані. — Там пише, що Зеленозуба Дженні має очі завбільшки із супну тарілку. Там є ілюстрація, але така не дуже добра. Тож я поміряла тарілку, щоб знати точний розмір. 

Міс Тік підперла голову і якось дивно усміхнулась Тіфані. 

— Правильно я зробила, чи не так? — спитала Тіфані. 

— Що? А, так. Е-е-е… так. Дуже. Правильно. А далі що? 

Тіфані розповіла їй про сутичку із Зеленозубкою, але про Погіршая не згадувала, щоб міс Тік, бува, не сміялася з неї. Міс Тік уважно слухала. 

— Чому ти взяла сковороду? — спитала вона. — Ти ж могла взяти, наприклад, ломаку. 

— Сковорода мені більше пасувала, — пояснила Тіфані. 

— Таки так! Дженні б тебе з’їла, якби ти мала ломаку. Сковорідка ж залізна, а такі істоти не терплять заліза! 

— Але ж це чудовисько із казки! — сказала Тіфані. — Звідки воно взялося в нашій маленькій річці? 

Міс Тік мить пильно роздивлялася Тіфані, а тоді запитала: 

— Чому ти хочеш бути відьмою, Тіфані? 

Все почалося із «Казок про фей для чемних дітей». Власне, почалося все з багатьох різних причин, але здебільшого — з оповідок. 

Мама читала їй, коли Тіфані була ще зовсім маленькою, а потім, підрісши, вона читала їх уже сама. І у всіх тих історіях десь та й була відьма. Стара недобра відьма. 

І Тіфані подумала було: «А де ж докази?» 

Казки ніколи не пояснювали, чому ж відьма зла. Досить бути старою жінкою, досить бути самотньою, досить мати дивний вигляд, наприклад, не мати зубів. І все — цього досить, щоб вас вважали відьмою. 

Раз вже зайшла мова, то в книжці взагалі нема ніяких доказів. Там розповідається про «прекрасного принца»… Та чи він справді прекрасний, чи його так називають, бо він принц? А от ще — «дівчина, красна, як день»… Власне, про який день йдеться? Посеред зими день узагалі не ясний! Казки не змушують вас думати, вони змушують вас вірити всьому, що вам кажуть… 

А вам кажуть, що стара відьма живе сама-самісінька у дивному будиночку, зробленому з імбирного пряника, чи в хатці, що дріботить околицею на курячих ніжках, вона говорить з тваринами і знається на чарах. 

Тіфані знала єдину стареньку, що жила сама в дивній хатинці… 

Стривайте, все було не так. Вона знала тільки одну стареньку, яка жила в дивній хатинці, що пересувалась околицею — це була Бабуня Болячка. І вона зналася на чарах — чаклувала над вівцями, говорила з тваринами — нічого злого в ній не було. Це доводить, що казкам вірити не можна. 

Була ще одна старенька — казали, що вона відьма. І її доля змусила Тіфані… замислитись. 

Хай там як, але Тіфані значно більше подобались відьми, аніж прекрасні принци, не кажучи вже про дурних манірних принцес, які витають у хмарах. Вони мають прекрасне золотаве волосся, а Тіфані — ні. Її волосся коричневе, просто коричневе. Мама каже, що воно каштанове чи рудаве, але Тіфані знає, що воно просто коричневе, коричневе, коричневе! Як і її очі. Коричневі, як