Вільні малолюдці - Террі Пратчетт
Там усе ще, здавалося, нічого не змінилося, але вона не дасть себе пошити у дурепи. Ані сліду не було від пстругів, і пташиного співу не було чутно взагалі.
Вона знайшла місцину на березі річки, де ріс кущ якраз потрібного їй розміру. А тоді, коло самої води, вбила кілок у землю — настільки глибоко, наскільки стало сил — і прив’язала до нього торбинку із солодощами.
— Цюці, Погіршаю, — гукнула вона.
Тіфані міцно вхопила сковорідку і сховалася за кущем.
Погіршай подріботів до торбинки із солодощами і спробував її дістати. Кілок стояв непохитно.
— Я хоцю піпі! — заверещав він, бо цей шантаж ще ніколи його не підводив. Товстими пальчиками він намагався розплутати вузлики на мішечку.
Тіфані пильно вдивлялася у водяну гладь. Темнішає? Зеленішає? Чи то просто водорості там на дні? А ті бульбашки — то, здається, просто пструг, хихоче собі?
Ні.
Вона вибігла із схованки, розмахуючи сковорідкою, наче битою. А верескливе чудовисько, що було виплигнуло з води, гучно бемкнулось об дно пательні.
Бемкнулось воно ефектно: айайайайай-ойойойойой, а це ознака того, що «бемц» вдався на славу.
Істота трохи побовталась на пательні — шматки зубів і кавалки зелених водоростей ляпнули у воду — а тоді ковзнула і занурилась у воду, пускаючи на поверхню великі бульбашки.
Каламуть осіла, і річка знову стала собою — мілкою, крижаною і з рінню на дні.
— Хоцю цюцю! — верещав Погіршай, який ніколи не чув і не бачив нічого, попри цукерки.
Тіфані розв’язала мотузку і дала йому солодощі. Він з’їв їх миттю, як завжди. Тіфані зачекала, поки він виблює, а тоді повела його додому, думаючи про все, що сталося.
А в очереті, при землі, перешіптувалися тихенькі голоски:
— Трясця, Бобцю, ти то бачив?
— Ая, видів. Руки в ноги і пігнали, тре повісти Великому, що ми здибали відьму.
Міс Тік бігла курною стежкою. Відьмам не подобається, коли їх хтось застає за біготнею. Це якось не професійно. Та й не гоже, щоб хтось бачив, як вони несуть щось, а в неї, як на зло, намет на плечах. По собі вона ще й слід залишала — хмаринку пари. Відьми ж бо сохнуть зсередини!
— Які в нього зуби! — пролунав загадковий голосок, але цього разу десь з-під її капелюха.
— Знаю! — відрубала міс Тік.
— А вона просто взяла і луснула його по голові!
— Знаю!
— Ось так!
— Так. Вражаюче! — сказала міс Тік.
Вона трохи захекалась. До того ж вони прийшли на нижні пагорби, а вона не найліпше давала собі раду на крейді. Мандрівні відьми люблять, щоб під ногами було твердо і надійно, а не м’яка порода, яку завиграшки проткнеш ножем.
— Вражає? — знову почувся голосок. — Та вона зробила з брата живця!
— Дивовижно, правда ж? — відповіла міс Тік. — Який гострий розум… о, ні…
Вона спинилася і слабосило притулилася до стіни, зведеної довкола поля.
— Що таке? Що таке? — запитував голос з капелюха. — Та я мало не випав!
— Це та клята крейда! Я вже її відчуваю! Я можу чарувати на твердій землі, на скелі — чудово, навіть на глині непогано… а от на крейді — ні в сих ні в тих! Я дуже чутлива до земних порід, аякже!
— На що ти натякаєш? — поцікавився голосок.
— Крейда… голодна порода. На крейді сил у мене небагато.
Власник голосу, все ще із сховку, пропищав:
— То тут тобі й кінець?
— Та ні! Магія моя тут не діє, ось і все…
Міс Тік на відьму не була схожа. Та більшість відьом не схожі, принаймні з тими мандрівними так. Скидатися на відьму — то небезпечно, особливо, якщо доводиться мандрувати поміж неуків. І саме тому вона не носить окультних прикрас, не має сяючого магічного ножа чи там срібного кубка, з облямівкою маленьких черепків, не носить мітли, з якої сиплються іскри — усіх тих ознак, за якими можна впізнати відьму. В кишенях її ніколи не було більше декількох чарівних штучок — ну, може, якась шворка, монетка-дві, та й, ясна річ, оберіг.
Всі у цьому краю носять із собою обереги, і міс Тік зауважила, що відсутність такого викликає в людей підозри у відьомстві. Хочеш бути відьмою — маєш бути трохи цинічною.
Міс Тік мала гостроверхого капелюха, але то був нишко-капелюх, який настовбурчував вершок тільки, коли вона веліла.
Єдина річ у її торбині, що могла викликати підозри — це крихітний зачовганий томик «Вступу до ескапології» Великого Вільямсона. Якщо в тебе така робота, що тебе вмить можуть пожбурити у ставок, ще й із зв’язаними руками, то вміння проплисти тридцять ярдів під водою, не скидаючи вбрання, і ловити бульбашки повітря поміж водоростей нічим тобі не допоможуть, якщо ти не навчишся вправлятися із вузлами різної складності.
— Ти тут не маєш магічних сил? — спитав голос з капелюха.
— Не маю, — відповіла міс Тік.
Вона роззирнулася за якимсь дивним дзенькотом. Попереду прямувала чудернацька процесія. Це були здебільшого віслюки з маленькими возиками, вкритими яскравими пелеринами. Люди йшли коло возиків, запилюжені по пояс. То були переважно чоловіки, вбрані у барвисті мантії — ну принаймні вони були яскравими до того, як їх роками волочили по багнюці та курних дорогах — і чорні квадратні капелюхи, доволі дивні на вигляд.
Міс Тік усміхнулася.
Вони скидалися на мислителів, та серед них не знайшлось би й однісінького, хто б міг полагодити чайник. Вони вели ось яку справу — продавали невидимі речі. А продавши, що б там у них не було на продаж, те щось і надалі лишалось у них. Вони продавали те, що всім було потрібне, але ніхто його не хотів. Вони продавали ключі до всесвіту тим, хто навіть не здогадувався, що всесвіт на замку.
— Не дам ради чаклувати, — сказала міс Тік, випроставшись. — Та я можу навчати!
Тіфані тим часом працювала у молочарні до смеркання. Сир сам себе не зробить.
На ланч був хліб з варенням. Мама їй сказала:
— Завтра вчителі будуть у місті. Можеш піти, коли тут впораєшся.
Тіфані сказала, що піде, бо їй треба більше довідатись про те і се.
— Можеш взяти їм пів дюжини морквин і яйце. Я певна, яйце їм, бідолашним, пригодиться, — сказала мама.
Тіфані взяла все із собою і пішла на науку, варту цілого яйця.
Більшість хлопців із села, вирісши, робило ту саму роботу, що й їхні батьки, чи принаймні роботу, яку виконували батьки інших хлопчаків. Дівчата мали виконувати роботу чиїхось дружин. Ще вони мали вміти читати і писати, — цяцька для домашніх білоручок, яка не личить хлопцям.
Однак усі погоджувалися, що таки є пара речей, які слід знати навіть хлопцям, щоб випередити їхні питання на кшталт «А що там по той бік гір?» чи «А чому дощ паде з неба?».
Кожна сільська родина щороку купувала собі «Альманак», і з того була сяка-така наука. «Альманак» був великий і товстий, надрукований десь далеко, і в ньому можна було детально прочитати про фази Місяця і коли які рослини час садити. Також він містив декілька прогнозів на грядущий рік, і там згадувалося про віддалені краї, як‑от Хапонія
