Сам себе катаю - Віктор Маслов
А були й такі, що намагалися пересісти на одне і тільки одне колесо. З-поміж перших виявив таке бажання англійський умілець Джон Хобб, котрий в 1867 році змайстрував одноколісний велосипед, так званий моноцикл. Це — дерев'яне колесо діаметром понад 2 метри. Над ним кріпився стільчик, шарнірно з'єднаний з віссю колеса. "Вершник" обертав його з допомогою важельно-кривошипного механізму.
Ідею Хобба підтримали співвітчизники, які в 1900 році запропонували моноцикл навпаки — сідло і привод розмістили всередині колеса. Низька посадка і широкий обід забезпечували більшу стійкість. По суті то був міні-велосипед, вмонтований у велике колесо. їздець крутив ногами переднє колесо, зусилля передавалося через ланцюг на заднє, а те, притиснуте вагою велосипедиста, рухало велике колесо. Два опорні ролики перекочувалися по внутрішній поверхні великого колеса і водночас правили за своєрідну підвіску. Модернізований моноцикл не виправдав себе, бо скасовував принадну простоту велосипеда. Долю моноцикла взяв під своє крило цирк, де він і досі значиться як дивовижний "гастролер".
Біцикл для закоханих. Кінець XIX століття.
У 1895–1905 роках вважалося шиком прогулятися на парному велосипеді. Двоє друзів сиділи на двоколісному "конику" пліч-о-пліч і весело налягали на педалі. Коли ж колеса виставили одне за одним, цебто в одну лінію, він здобув ніби другу молодість. Такий варіант велосипеда облюбував спорт: він розвивав високу швидкість, бо опір повітря лишався тим же, а зусилля на ведучу зірочку зростало прямо пропорційно кількості гонщиків. Йдеться, як ви здогадалися, про двомісні гоночні тандеми, на яких і досі проводяться змагання високих рангів. Втім, ще 80 років тому спортсмени змагалися на 3-, 4-, 5- і 6-місних машинах, так званих триплетах, квадруплетах, квінтуплетах і сикступлетах…
Уже наприкінці XIX століття велосипед залишив далеко позаду свого незграбного пращура — самоката, перетворившись із забави диваків на чудовий транспортний і спортивний засіб. "Неоціненний, ні з чим незрівнянний сталевий кінь", "найвище поетичне вираження в металі", "найгеніальніший винахід XIX століття" — такими захвальними епітетами величали тоді двоколісну машину. Вона вже мала зручну геометрію рами, ланцюгову передачу, надійні гальма, шарикопідшипники, механізм вільного ходу, пристрій переключення передач і… репутацію легкого і надійного засобу пересування.
Здавалося б, перед велосипедом відкривалися всі дороги, і все ж не обійшлося без палиць, які намагалися встромити йому в колеса. Не приховували свого осуду торговці кіньми і фуражем, відчувши, як різко впав попит на їхній товар. У зв’язку з масовим захопленням велосипедом, наприклад, в Англії дуже зменшилося виробництво роялів, у Франції велоспорт несподівано потіснив гру в карти. З публічними звинуваченнями в пресі виступили навіть деякі авторитети, щоправда, приховуючи своє ім'я. Так, в газетах і журналах з 1880 по 1900 рік можна було прочитати таке: "…коні ніколи не звикнуть до цього чудиська, воно може прижитися тільки в пустелях, де з часом перевершить у швидкості хіба що верблюда" або про те, як один професор медицини вбачає згубну дію подорожі на велосипеді, оскільки вона може викликати "нечуваний біль з подальшими ускладненнями і може довести до… божевілля(!)". Діставалося велосипедистам і від споконвічних друзів — собак, що сприймали їх на дорогах вельми вороже. Тож вирушаючи у далекі мандрівки, деякі циклісти змушені були озброюватися пужалном і навіть спеціальним пістолетом, який називався велодогом. Пізніше, аби уникнути укусів в нічні часи, велосипедисти прив'язували до ніг… електричні лампочки, яскраве світло яких відлякувало агресивних псів, або ж надівали щитки-гетри, дуже схожі на сучасний елемент екіпіровки хокеїстів.
Велосилед-човен англійця Террі. 1884 рік.
Та ніякі надумані застереження чи то курйозні перешкоди не могли принизити авторитет двоколісного коника.
Велосани винахідника Д. Брау: велосипедист крутить педалі, шипи ведучого колеса чіпляються за грунт, і екіпаж мчить по снігу.
З кожним роком він завойовував усе більше й більше симпатій у громадян багатьох країн. На цей час було створено веломашини для пересування по воді, льоду і снігу. У 1895 році з'явився велосипед із… музикою — його переднє колесо мало невеличкий органний інструмент і флейту. В Європі було відкрито понад сотню велосипедних фабрик, а по другий бік Атлантики — в США — випускалося понад один мільйон машин різного призначення: тандеми, велодрезини, велосипеди для мисливців, пожежників, листонош, військовослужбовців. Велосипед взяли на службу в армії у Франції, Італії, Німеччині, Росії та інших країнах. Ось що писала з цього приводу російська газета "Южный край" в 1885 році: "В армії проходять експерименти з метою залучення велосипедів на військову службу. Велосипеди здатні пробігати вільно по 20 кілометрів за годину і можуть рухатися протягом кількох годин по нерівному ґрунту, канавах і т. п. Велосипеди преспокійно долають такі перешкоди, бо вони легкі і можуть переноситися на руках, а потім знову рушати далі. Вночі попереду велосипеда чіпляється ліхтар із рефлектором. Особливо зручним бачиться велосипед на службі військово-поштового відомства".
Пристрасне освоєння велосипеда військовими навело французького художника-фантаста тих років А. Рабіда на думку, що й через сто років — він навіть вказав точну дату — в… 1984 році (!) воюватимуть неодмінно на велосипедах. Своє передбачення вразливий митець утілив у рисунок, на якому неокавалеристи озброєні довжелезними списами, атакують ворога на двоколісних Машина (в книзі вміщено репродукцію).
Забігаючи наперед, мушу сказати, що такому прогнозу не судилося збутися Однак велосипед і до наших днів залишається таким собі екстравагантним атрибутом в деяких арміях світу, зокрема в швейцарських збройних силах, між іншим, оснащених сучасною бойовою технікою. "Вночі або в туман вони особливо небезпечні,— заявляють теперішні швейцарські стратеги. — Завдяки швидкості та безшумності вони ідеальне підходять для блискавичних атак та бо нових дій на перетятій місцевості" Зрозуміло, що мовиться не про якусь нову "диво-зброю", а про звичайні велосипед. До речі, до складу кожного із трьох польових корпусів швейцарської армії входить полк солдатів-велосипедистів, озброєних протитанковими гранатометами та ручними кулеметами. Сама ж конструкція армійського велосипеда була розроблена ще в 1905 році і з тих пір зазнавала лише не значних змін. Після другої світової війни велосипеди отримали барабанні гальма, а в 1984 році — фару та задній габаритний відбивач.
