Сам себе катаю - Віктор Маслов
Неабиякого вдосконалення надали двоколісній машині педалі, сконструйовані у 1850 році німецьким механіком Філіппом Фішером. Через п’ять років француз Ернст Мішо застосував їх на своєму варіанті кісткотряса і назвав цю конструкцію велосипедом, що в перекладі з латинської означає „швидкі ноги“. Відтепер двоколісний одноколійний візок називатиметься тільки велосипедом, а винахідником його вважатимуть Е. Мішо, котрий завбачливо запатентував свій винахід. Його „неокісткотряс“ демонструвався в 1867 році на Міжнародній виставці в Парижі.
Несподіване захоплення новим видом транспорту наприкінці XIX століття привело до налагодження масового виробництва велосипедів. Немов гриби після дощу, відкриваються спеціальні майстерні, що взялися виготовляти „машини Мішо“, педалі яких кріпилися до переднього колеса. Так за іронією долі еволюція велосипеда ніби замкнула своє коло.
Як "павук" народив "тахіона"Сталевий кінь не їсть вівса, Зате він інше має — Два колеса і чудеса, Яким ціни немає… Ю. БЛАГОВ
Перші металеві велосипеди, що як дві краплі води були схожі на візок Артамонова-Кузнецова, назвали за їхній дещо страшнуватий вигляд "павуками". Намагаючись додати їм швидкості, велоконструктори минулого покладалися в основному на передне колесо. Чим більший його діаметр, тим швидше котитиме самокат… Така орієнтація призвела до того, що передні колеса згодом досягли людського зросту, а задні навпаки — в два, а то й у чотири рази менші. На "павуку" велосипедист сидів у сідлі, розташованому над переднім колесом, отже, максимальне збільшення його надто високо піднімало над землею центр ваги. Власне, через це "павук" нажив чимало ганджів. По-перше, він втрачав стійкість і важко керувався. Якщо під колесо попадала навіть незначна перешкода, приміром, крихітний камінчик, велосипедист, як правило, перекидався головою вперед разом із велосипедом. По-друге, осідлати його без сторонньої допомоги міг лише добре підготовлений спортсмен, та, зрештою, добитися бажаної швидкості виявилося неможливим, оскільки розмір ведучого колеса обмежувався довжиною ніг їздця.
У 1867 році "павуки" трохи облагородили англійці Медісон і Каупер, які винайшли легкі й міцні металеві спиці та замінили громіздкі колеса легшими. Після цієї модифікації "павуки" досить швидко набули популярності. Вони започаткували туристичні поїздки на двох колесах та велогонки, що пізніше переросли в захоплюючі і масові міжнародні спортивні свята. Неабиякий інтерес до цих прудких машин виявили військові, пристосовуючи їх для оперативного зв'язку і перевезення свого майна. В деяких європейських країнах були створені перші військові велосипедні підрозділи. Як нелегко доводилося їм у походах, можна судити із спеціального розпорядження, за яким у саквояж, розташований на грифі, вкладалося, окрім білизни та харчів, ще й флакончик із краплями від… шлункових кольок. А ще велосипедистам рекомендувалося обтягувати себе спеціальним надчеревником. Зацікавилася велосипедом і церква: папа римський дозволив священикам користуватися велосипедом у термінових випадках, наприклад, коли необхідно поспішати до вмираючих. У ті далекі часи вважалося шиком вінчатися на велосипедах, на них проводилися навіть дуелі та бої з… биками.
Однак кататися на "павуках" було ще вельми складно й незручно. їхнім удосконаленням захопилися майже в усьому світі. Минуло кілька десятків років і "павуків" потіснили конструкції, в яких проблема приводу розв'язувалася значно ефективніше. Певний успіх спочатку випав на велосипеди із важільно-педальним приводом, який нині застосовується у дитячих автомобільчиках. Першим представником цього сімейства став самокат шотландця Макміллана, змайстрований ним у 1839 році. Через чотирнадцять років уперше закрутилися обертаючі педалі, які придумав і приладнав до двоколіски німецький механік Фішер. Завдяки їм велосипед згодом обзавівся роликовим ланцюгом — найбільш вдалою системою приводу, що дожила до наших днів. Почалося це в 1869 році із велосипеда німецького майстра Трефца. Його ведуча шестірня з'єднувалася ланцюгом із заднім колесом. Маючи більше передаточне число, він потребував менше фізичних зусиль і давав можливість розганяти себе дужче. Його сідло кріпилося до листової ресори, що "упокорювало" поштовхи оббитих залізом дерев'яних коліс. Конструктивно цей велозразок наближався якоюсь мірою до ідеального. Однак найвдаліша геометрія велосипеда зупинилася на варіанті англійського винахідника Ровера. У 1885 році він створив велосипед із заднім колесом, що теж крутилося від ланцюга. Здавалося, на цьому припиняться всілякі роботи по дальшому вдосконаленню двоколісного екіпажа. Не вистачало одного — якби цьому велосипеду та ще м'які шини! Але тоді про них тільки мріяли.
Велосипеди XIX століття ("павук" і триколісник "Кріппер").
Питання амортизації на вибоїнах вирішив шотландський ветеринар Дж. Денлоп, який "взув" колеса в еластичні шини. Ідея, як це нерідко буває, прийшла несподівано. Спостерігаючи, як син трясеться на жорсткому самокаті, він знічев'я зупинив свій погляд на шматку шланга від садового насоса. А що, коли налити води і обтягнути ним ободи? Зробив, як намислилося. І відпали синові муки, бо зникло не лише трясіння, а й дратівливий гуркіт. Пізніше Денлоп приладнав до першої в світі шини своєрідний клапан, що тільки пропускав, але не випускав назад повітря, і поспішив запатентувати свій винахід. Через кілька років Денлоп заснував фірму, яка випускала шини також для мотоциклів і автомобілів.
Одноколісний велосипед. 1880 рік.
Напевно ж, мало хто знає: щоб зробити догідну схему двоколісного велосипеда, винахідники перебрали чимало можливих варіацій. Наприклад, тривалий час будували триколісні велосипеди (трицикли), які завдяки своїй стійкості мали більше успіху, ніж двоколісні. Крім того, на три- або квадрациклах перевозили в минулому вантажі і пошту. А як захиститися в негоду? І про це подбали винахідники, виготовляючи парасолі, накидки, намети, дашки… Наприклад, англійська фірма "Хамбер" випередила усіх своїх конкурентів: у 1897 році поставила на
