Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон

— Я не знаю, — відповів він тоненьким голосочком.

— Я ж прийшла до них у гості! — скрикнула Чепуруля. — Принесла подарунок… Дуже гарну вазу. Не могли ж вони поїхати звідси, не сказавши нікому й слова!

Маленький мудрик мовчки похитав головою, не зводячи з неї вибалушених очиць. Тоді Чепуруля хряснула дверима й пішла собі геть.

Мудрик Лавка відповз назад, на купу рибальських неводів, влаштував собі нове зручне кубельце і знову почав читати. То була дуже велика й груба погризена щурами книжка без початку й без кінця, з пожовклими сторінками. Мудрик не звик до читання, тож кожний рядок піддавався з йому з великою натугою. Він усе ще сподівався, що книга відкриє йому таємницю, чому родина Мумі-тролів покинула домівку і куди їх занесло. Однак у книжці розповідалося про цілком інші речі, про дивовижних звірів та похмурі краї, жодної назви Лавка ніколи не чув. Він уявлення не мав, що у морських глибинах живуть радіолярії та унікальні екземпляри нумулітів. Один з нумулітів не мав нічого спільного зі своїми родичами, зате набув деяких ознак родини ноктілуки, а потім поступово став ні на кого не схожим, хіба на самого себе. Він був зовсім крихітним і малів ще більше, коли лякався.

«Не можемо надивуватися, — читав далі мудрик Лавка, — цій рідкісній різновидності виду протозоа. Причини її особливого розвитку не піддаються, ясна річ, жодним усталеним теоріям, однак можна припустити, що вирішальною умовою її існування є наявність електрично зарядженого середовища. Очевидно, у той час, коли постала ця різновидність, на землі шаленіли електричні шторми. У післяльодовиковий період, як ми вже писали раніше, гірські кряжі зазнавали впливу постійної негоди, а море, що їх омивало, заряджалося електрикою».

Мудрик Лавка опустив книжку на коліна. Він не розумів до пуття, про що в ній ішлося, та й речення були надто довгими. Але йому подобалися чудернацькі гарні слова, до того ж, він ніколи не мав власної книжки. Він заховав її під неводи, ліг і задумався. Під розбитим віконцем горища спала униз головою летюча миша.

Із садка долинув пронизливий голос Чепурулі — вона знайшла Гемуля.

Мудрика Лавку зборювала дрімота. Він спробував пофантазувати про щасливу родину Мумі-тролів, але розповідь не клеїлася. Тоді він почав розповідати про самотнє звірятко, маленького нумуліта, трохи схожого на ноктілуку, який любив електрику.

9

Лісом чимчикувала Мюмля. «Як чудово бути мюмлею, — думала вона собі. — Я радісна і щаслива, як ніхто на світі!»

Вона любила свої стрункі ніжки і червоні чобітки. На її голівці красувалася мюмляча зачіска — блискуче пряме червоно-жовте волоссячко, закручене цибулькою на потилиці. Мюмля мандрувала мочарами, горами і долами, брела повз глибокі, залиті дощовою водою вибалки, схожі тепер на підводні царства. Вона йшла швидко, іноді навіть підбігала, щоб відчути, якою легкою й тендітною вона є.

Мюмлі закортіло відвідати свою молодшу сестричку, Маленьку Мю, яку вже давно взяла до себе родина Мумі-тролів. Мюмля уявляла собі, що Мю анітрохи не змінилася, зосталася такою ж діловитою злючкою, як раніше, а за постіль їй так само править кошичок з шитвом.

Коли Мюмля дісталася Долини, Дядько-панько рибалив на містку. Він сидів під парасолею у нічній сорочці, гамашах та капелюху. Мюмля ніколи не бачила Дядька-панька зблизька, тож тепер із зацікавленням уважніше приглянулася до нього. Був він, на диво, маленького зросту.

— А я знаю, хто ти, — казав він. — Я, щоб тобі було відомо, Дядько-панько! А ще я знаю, що ви забавляєтеся допізна, бо у ваших вікнах усю ніч горить світло!

— А мені байдуже, що ви собі там знаєте, — безтурботно відповіла Мюмля. — Чи не бачили ви Маленької Мю?

Дядько-панько витягнув з води своє пристосування для риболовлі — на нього нічого не упіймалося.

— То де Мю? — перепитала Мюмля.

— Не кричи! — рявкнув на неї Дядько-панько. — Я не глухий! Розлякаєш мені рибу, і вона втече!

— Ваша риба вже давно втекла! — засміялася Мюмля і побігла далі.

Дядько-панько пирхнув і зручніше вмостився під парасолею. У його струмку завжди було багато риби. Він глянув на брунатну воду, що мов кипіла блискучим набухлим колошматтям, піднімаючи з дна усілякий мотлох й несучи його униз за течією…

«Щось тут не те, — думав Дядько-панько занепокоєно. — Місток наче той самий. З містком усе гаразд. Але сам я не той, що колись…» Думки кудись відпливли, й Дядько-панько заснув.

На ґанку сиділа Чепуруля, обгорнувши ніжки ковдрами. Збоку здавалося, ніби вся Долина належить їй, але вона цьому не надто рада.

— Привіт! — гукнула Мюмля. Вона одразу побачила, що будинок стоїть порожняком.

— Доброго дня, — привіталася Чепуруля зі стриманою люб’язністю, з якою вона завжди зверталася до мюмль. Вони забралися собі геть! Не сказавши ні слова! Ще добре, двері не замкнули!

— Мумі-тролі ніколи не замикають дверей.

— Замикають, ще й як замикають, — прошепотіла Чепуруля, довірливо схилившись до Мюмлі. — Одежну шафу нагорі замкнули! Ховають, напевно, там свої найцінніші речі!

Мюмля приглянулася до Чепурулі: налякані очі, штивні кучері, кожний кучерик пришпилений шпилькою до волосся, боа на шиї — лисяча голова кусає сама себе за хвіст. Чепуруля анітрохи не змінилася.

У садку на стежці з’явилася постать Гемуля, він згрібав сухе листя. За ним метушився маленький мудрик, збираючи те листя до кошика.

— Привіт! — зрадів Гемуль. — Ти теж тут?

— А то хто? — запитала Мюмля, показуючи на мудрика.

— Я принесла подарунок… — озвалася за спиною у Мюмлі Чепуруля.

— Це — мудрик, — пояснив Гемуль. — Він допомагає мені прибирати в саду.

— Дуже гарну порцелянову вазу Мумі-мамі, — гостро встряла Чепуруля знову.

— Зрозуміло, — кивнула Мюмля. — А ти згрібаєш листя?

— Так, хочу, щоб тут було гарно, — відповів Гемуль.

— Не можна чіпати старе листя! — раптом закричала Чепуруля. — Це небезпечно! Це ж гниль! — вона збігла з ґанку, волочачи за собою ковдри. — Бактерії! — викрикувала вона. — Черви! Личинки! Гусінь! Не смійте його чіпати!

Гемуль незворушно продовжував орудувати граблями. Лише його зосереджене наївне обличчя наморщилося.

— Я хочу зробити приємність Мумі-татові, — буркнув він.

— Я знаю, про що кажу! — в голосі Чепурулі зазвучала погроза, вона підійшла ближче.

Мюмля глянула на обох.

«Старе листя? — подумала вона. — Які ж то диваки бувають на світі!..»

Вона увійшла до будинку, піднялася на горішній поверх. Там було дуже холодно. Південна кімната для гостей не змінилася: білий комод, давно вицвіла картина, на якій було зображено шторм, блакитна перина з гагачого пуху. Жбан