Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон
«Що це зі мною? — подумала Чепуруля. — Абажур на лампі зовсім не червоний, а коричневий. Але я все одно поїду в гості…»
4
Була пізня осінь. Нюхмумрик мандрував далі на південь. Іноді він розбивав намет і пускав час на самоплив; він ішов, роззираючись навкруги, ні про що не думаючи й нічого не згадуючи, а ще багато спав. Він постійно був насторожі, але нічим не переймався, його не цікавила кінцева мета подорожі — увесь сенс мандрівки полягав у самій мандрівці.
Ліс обважнів від дощу, дерева завмерли в непорушності. Усе зів’яло й пожухло, лише при самій землі буяла потаємна осіння розкіш: з лісового перегною несамовито пнулися якісь дивні рослини, блискучі й розбухлі, анітрохи не схожі на літні трави. Довкола виднілися голі жовто-зелені гілочки чорниць, а всіяна багряною журавлиною земля була, здавалося, покрап— лена кров’ю. Непомітні раніше лишайники та мох почали розростатися неозорим м’яким килимом і заволоділи усім лісом. З’явилися нові яскраві барви, під ногами виблискували червоні ягідки опалої горобини. Лише папороть почорніла.
Нюхмумрикові закортіло скласти пісню. Він вичікував, доки це бажання визріє, і ось одного вечора витягнув з наплічника губну гармонію, що лежала на самому дні. Ще у серпні, десь у Долині Мумі-тролів, він віднайшов п’ять тактів, котрі, без жодного сумніву, мали стати чудовим зачином нової мелодії. Вони прийшли до нього самі по собі, як зазвичай приходять звуки, якщо їх не силувати. Тепер саме час добути їх на білий світ, щоб вони склалися у пісню дощу.
Нюхмумрик прислухався, вичікуючи. Оті п’ять тактів не з’являлися. Він чекав далі, анітрохи не хвилюючись, бо знав, що так воно з мелодіями інколи буває, однак чекав надаремно. До нього долинали хіба тихий шерех дощу та дзюркотіння води. Тим часом стемніло. Нюхмумрик дістав з наплічника люльку, але знову поклав її досередини. Він зрозумів, що п’ять тактів нової мелодії залишилися в Долині Мумі-тролів, і він зможе їх віднайти лише навесні, коли повернеться додому.
Нюхмумрик знав мільйони інших мелодій, які легко давалися в руки, усі як одна нові, але то були літні пісеньки, тож він їх не перехоплював, хай собі летять, куди їм заманеться… Тихий шерех дощу й дзюркотіння води анітрохи не змінилися, у них звучала та ж сама лагідна нотка самотності й довершеності. Та що йому дощ, якщо він не може скласти пісеньки на його честь…
5
Гемуль прокидався поволі, а усвідомивши, хто він, забажав стати кимсь іншим, кимсь, кого він не знав. Він почувався ще втомленішим, ніж коли вкладався до сну. Попереду чекав новий день, який триватиме до самого вечора, а потім настане ще один день і ще, і будуть вони схожі між собою, як усі дні Гемуля.
Гемуль накрився ковдрою, увіткнувся носом у подушку, пересунувся животом на край ліжка, де простирадло було прохолоднішим, потім розкинувся горілиць, чекаючи, коли ж прийде солодкий сон, а він не приходив. Тоді Гемуль згорнувся клубочком, зіщулився у маленьку грудочку, але й це не допомогло. Він спробував бути гемулем, якого усі люблять, спробував себе у ролі мерзенного гемуля, якого ніхто не любить. Однак насправді він був гемулем, який зі шкіри пнеться, щоб зробити щось добре, та все даремно, і цьому годі було зарадити.
Зрештою Гемуль встав і натягнув штани. Він не любив ні одягатися, ані роздягатися, бо це йому нагадувало, що дні минають, а нічого гідного не відбувається. Хоча він щоднини з рання до ночі порядкував, керував та роздавав настанови! Його сусіди вели якесь безладне й безсистемне життя. Куди не поглянеш — усе не так, доводиться без кінця виправляти чужі помилки. Гемуль аж на силі підупав, розтлумачуючи всім навколо, як слід жити.
«Так, ніби самі собі не бажають добра…» — з сумом міркував Гемуль, чистячи зуби. Він розглядав фотографію, на якій був зображений він сам та його вітрильник. Фотографію зробили у день спуску вітрильника на воду. Гемуль дивився неї, і йому ставало ще сумніше на душі.
«Треба було таки навчитися ходити під вітрилами, — подумав він. — Але ж мені завжди бракує часу…»
Раптом Гемулеві спало на думку, що він тільки те й робить, що переставляє речі з місця на місце або повчає інших, як це робити. І в мить просвітління він подумав: «А що було би, якби я нічим не клопотав собі голову?» — «Напевно, нічого. Знайшовся би хтось інший…» — відповів сам собі, ставлячи зубну щітку у склянку. Власні думки його здивували й трохи налякали, а по спині сипонуло морозом, як це буває, коли в новорічну ніч годинник вибиває дванадцяту годину. А наступної миті подумав: «Довелося би вчитися ходити під вітрилами…» Від цього помислу йому зовсім стало зле, і він сів на ліжко.
«Тепер уже нічого не розумію, — геть засмутився бідолашний Гемуль. — Навіщо я так казав? Є речі, про які не можна думати, та й взагалі шкідливо багато розмірковувати…»
Він розпачливо перебирав у пам’яті спомини, які змогли б розвіяти його вранішню меланхолію, шукав і шукав, аж врешті згадав про далеке приємне літо у Долині Мумі-тролів. То було неймовірно давно, однак одну річ Гемуль запам’ятав дуже виразно: кімнату для гостей на південному боці будинку, в якій так любо було прокидатися вранці. Вікно відчинене, лагідний літній вітерець надимав білу фіранку, віконний гачок раз у раз стиха постукував… А на стелі кружляла муха. І нікуди не треба було поспішати. Запашна кава чекала на ґанку, і жодних тобі проблем, усе відбувалося само по собі, просто й зрозуміло…
Там мешкала одна родина, проте її він не дуже пригадував. Пам’ятав тільки, що вони сновигали собі туди й сюди, займаючись власними незначними, однак, без сумніву, добрими справами — родина, одним словом. Тата родини Гемуль запам’ятав виразніше, а ще, можливо, Татового човна. І пристань. Та найбільше йому запали у пам’ять ранки, коли так радісно було прокидатися.
Гемуль підвівся, вийняв зі склянки зубну щітку й поклав до кишені. Йому вже не дошкуляла меланхолія, він почувався цілком новим гемулем.
Ніхто не бачив, як Гемуль подався з дому — без валізки, без парасолі, не попрощавшись з сусідами.
Гемуль не звик до піших мандрівок, а тому часто збивався зі шляху, однак це анітрохи не тривожило його і не псувало настрою.
— Я ще ніколи не
