Чортів млин: Казки про чортів - Автор невідомий - Народні казки

Ґазда і ґаздиня бігли вулицею так, що аж болото розліталося. Леґінь теж почав тікати і навіть не помітив, що біжить за ними. Ґазди озиралися і аж землю рвали ногами. Нарешті леґінь забіг в одну вуличку. Глип, а двері в якійсь хаті відчинені нарозтвір. Забіг до сіней і — шусть у порожню бочку.

«Ну, думає, тут ніхто не вздрить. Можна спокійно переночувати».

І почав дрімати. Але небавком приторохтіла якась фіра і стала перед хатою.

Почувся голос:

— Жінко, допоможи зняти мішок з воза!

— А де ти був так довго?

— Та, бач, поламалися лотоки у млині. А потім прибіг Проць Фуфлик із жінкою ні живий ні мертвий. Сказали, що до них заліз якийсь дідько — з’їв два калачі, випив око горілки і стеребив найдовшу ковбасу. Гнався потім за ними усю вулицю. Люди побігли до Проця, а я, бач, додому, бо знаю, що ти боїшся чортів.

Взяли мішок з воза, понесли у сіни і висипали з нього муку в бочку, в якій дрімав леґінь. Він нараз схопився і почав кахикати.

— Чоловіче, у бочці є дідько! — заверещала жінка.

Чоловік схопив її за руку і — драла на вулицю.

Парубійко зрозумів, що йому тут нічого чекати. Вискочив з муки і теж драла за ними. Біг, як олень, аж раптом побачив коло одної хати отворений курник. Шусть туди й поліз на верхні банти. Сів і сидить. Отам скоро й заснув.

Уранці ґазда вийшов надвір і дуже здивувався, що в курнику кури кудкудакають. Напевно, залізла туди якась біда! Чоловік просунув голову в курник і побачив леґеня, що ще спав.

Побіг до хати й каже:

— Жінко, в курнику сидить той самий чорт, що завівся в нашому селі.

Жінка перехрестилася.

— Давай, небого, свячену воду.

Ґазда схопив глечик зі свяченою водою, підійшов до курника і хлюпнув сплячому в лице. Той прокинувся, заверещав і гепнувся з бантів просто ґазді на голову. Та одразу зірвався на ноги і так тікав, що зупинився тільки дома. Після того вже не залишав стару матір одну — сидів собі дома і згадував ту казку, що з ним сталася.

Як чорт мужика нагородив

Одного разу змолов мужик трошки пшениці, і не було її в що взяти. Взяв він у полу та й несе.

От по дорозі зустрічає його чорт. Цей чорт був дурнуватий і роздув бідному чоловікові борошно. Приходить чорт додому та й каже до найстаршого чорта:

— От я сьогодні насміявся з мужика: дмухнув — і все борошно з поли розвіяв.

А старший і каже:

— Якщо ти так насміявся з бідного мужика, то тепер іди й роби йому цілий рік за це.

Мусив чорт іти.

Перетворився чорт у хлопця, заходить до мужика та й каже:

— Прийми до себе в найми.

А той чоловік був дуже бідний. Та й каже:

— У мене нема чого й самому робити, і нема чим тебе годувати.

— Якось буде, — говорить чорт.

От чоловік і прийняв його.

Чорт на другий день говорить чоловікові:

– Іди до пана та попроси землі.

Пішов чоловік до пана. А той каже чоловікові:

— А чим же ти, бідолаха, її обробиш?

Але все ж таки дав.

Пішли чоловік із хлопцем орати. Орали до полудня. Але зорали дуже мало. Втомився чоловік і заснув. Чорт свиснув. Назліталася ціла зграя чортів, зорали поле і посіяли. А скоро й пожали пшеницю. Коли все було зроблене, пан і питає чоловіка:

— Як будемо ділити, чоловіче?

А чоловік і говорить:

— Дай мені, пане, стільки зерна, скільки мій коник повезе.

А коник у мужика худий, ледве на ногах держиться.

— Ну, — каже пан, — що ж твій коник повезе?

— Що повезе, то моє буде, — каже чоловік.

— Добре, — згодився пан.

Заїхали вони з хлопцем до пана на тік, наклали пудів зо двісті — а це майже все зерно було — та й їдуть. Пан аж очі витріщив з дива. Але шкода йому стало пшениці. І надумав він випустити колючого бугая, а хлопець його вхопив за хвоста та й кинув геть. І поїхали вони додому.

Чоловік так забагатів, що й не сказати. Та приходить пора розплачуватися зі своїм наймитом. Чоловік і каже:

— Що ж тобі за твою добру службу дати?

А чорт відповідає:

— Мені нічого не треба, але розрахуй мене.

Довго вони сперечалися — аж набридло їм, а особливо чоловікові. І послав його чоловік до чортової матері.

А чорт і каже:

— О, цього мені і треба було!

І зник.

Так чорт за розсипане борошно зробив чоловіка багатим. А чоловік і досі живе в достатку і в радощах.

Як чорт собі помічника придбав

Мій покійний дід — хай йому Бог душу простить, бо був добрий, їй-богу, добрий — кажу, мій дід, бувало, як візьме розказувати, то так вам вже добере, що слухаєш і слухаєш і кінця не забагнеш.

Оце не раз сидимо у кімнатці. Надворі тріщить лютий мороз, в печі палахкотить живенький вогник, — наче сам радий-радісінький, що так тепленько у хатці, каганець дрімає, здається, мріє про весну і ясні літні вечори, а святі ікони переморгуються між собою, аби не скучати.

А він розказує. Про далекі, сонячні краї і дивних людей, і великих звірів, яких у нас не надибаєш…

Ну, і слухалось, — Боже, як слухалось.

Але й знав він тих оповідань. Бувало, стане говорити, то так наче перед тобою встають ті краї і люди заглядають з кутків і примружують на тебе очі, а звірі немов за дверима і тільки й чигають на тебе.

Раз, якось, пам’ятаю, — я вже був собі величенький — казали на зиму справлять мені власний кожушок; всадовив мене дід на призьбу біля себе і розповів мені оце оповідання. Казав, що знає його від свого покійного батька, а той дослухався його у свого кума, що був дяком, і його сусіда. Той дяк, славили, був дуже побожний і все читав псалтирі і святі книги, а на ніч клав їх під голови, аби його, мовляв, дух Божий осінив. Той дяк і вишпортав десь там у своїх молитвенниках, яких кропив кожної неділі свяченою водою, оцю сторінку. А що обоє, дідів батько і його сусіда-дяк, гарненько собі проживали і не ховали тайни перед собою, то й знали обоє, що побожний дяк відкрив.

Так переховалася оця цікава повість до мене, а я передаю її далі.

Бачить Люципер,