Чортів млин: Казки про чортів - Автор невідомий - Народні казки
— Ану, спробуй, чи вирвеш.
Люципер довго моцувався[44], але вирвати не зміг. Цей тоді трохи розколює липу, забиває два клини й каже чортові запхати між них свої руки. Тоді вибиває клин за клином, а чорт кричить всіма голосами:
— Пусти!
— Пущу тебе, проклятий, як віддам контракт, що тобі на цей будинок царів тато підписав.
Чорт кричить, що контракт у кишені, аби брав собі, а його пустив. Бере єфрейтор документ, забиває клин в кльоц[45] — чорт вихоплюється звідти й тікає, що й на машині б його не наздогнати.
Вранці цар каже слузі:
— Піди вимети кості з єфрейтора.
Приходить слуга, а хлопець спить собі аж заслинився. Побігли до царя. Жаль було цареві віддавати за єфрейтора єдину дочку, але не міг свого слова скасувати.
Оженився єфрейтор і став царем.
Як жінка чорта перехитрила
Якось чорт зустрів жінку та й каже їй: — У тебе, бабо, є город, а я дістану чого-небудь, та й посіємо навпіл.
Жінка каже:
— Добре, посіймо.
Чорт і питає:
— Що ж ми посіємо?
Жінка каже:
— Посадім картоплю.
От чорт дістав десь картоплі, та й посадили. Виросла картопля велика-велика. Пора вже її й вибирать з землі. Жінка й каже чорту:
— Що ж твоє буде? Чи те, що наверху, чи те, що в землі?
Чорт каже:
— Моє буде те, що наверху.
— Ну, а мені хай буде те, що в землі.
Викопала жінка картоплю, а чортові лишила саме картоплиння. Чорт зібрав те бадилля, звалив на плечі, поніс продавати. Але ніхто не купує. От він собі й дума: «От окаянна баба, — одурила. Ну, постій, одурю і я її».
На другий рік він знов каже жінці:
— Посіймо ще чого-небудь.
А жінка йому:
— Хіба маку посіймо?
Ну, посіяли. Чорт воду носить на плечах та поливав його рано й ввечері, і виріс мак такий головатий. От як прийшла пора його ламать, жінка й каже:
— Ну, що тепер тобі буде? Чи те, що в землі, чи те, що зверху?
Чорт каже:
— Мені те буде, що в землі.
— А мені те, що зверху. Я тільки вершки позрізаю, а то тобі буде все.
Чорт зрадів і думає: «Отепер я бабу одурю». Жінка головки з маку позрізала, а чорт забрав те, що зверху зосталось, і те, що в землі було, — коріння. Пов’язав його, узяв на плечі і носить попід хатами, думає, що кому-небудь продасть, аж ніякий дідько не хоче й дурно того брать. Носив він, носив, аж плечі помуляв, та й каже:
— Ото сучого сина баба, знов одурила.
Приходить до неї та:
— Будемо, — каже, — змагатись. Хто кого переспіває. Але так: ти мене будеш возить доти, поки я не переспіваю всіх пісень.
Жінка каже:
— Ну-ну, я знаю однієї поганенької, то будеш возити, поки я доспіваю.
От чорт собі й думає: «Я скільки їх знаю, а вона одну». Сідає на жінку і співає, яка тільки прийде йому в голову. За двоє суток переспівав усі пісні.
— Ну, тепер злазь, — каже жінка, — будеш возити мене.
Сіла на нього, загнуздала і почала співать: «Тра-да-трада-трада-й-дом». Та все так співає: «Трада-трада-трада-й-дом». Їздить на ньому й не спочиває. А він слухав-слухав, не втерпів і каже:
— Чи ще багато її співать?
А вона йому:
— Еге, ще третьої частини немає.
А вже, мабуть, днів п’ять возив її. Та бачить, що дуже довга пісня, — і давай носити її по очеретах та по болотах, щоб як-небудь скинути. Ні, не скине ніяк сучого сина бабу. Тоді він у терен. Думає: там хоч подряпається. Тільки-но прибіг до терну, а вона і скочила з нього та й каже:
— Дурний, бісів сину, уже трошки осталось і співать, а ти не довозив. — Та й побігла додому.
Отак жінка чорта одурила.
Як Климко спровадив дідича у пекло
Жив собі багатий-пребагатий дідич, що мав у володінні велике село. Люди добре обробляли землю, але не знали ремесла. А без ремесла навіть панське господарство слабує.
Одного разу дідич покликав трьох леґенів. Першому сказав:
— Ану покажи руки.
Той показав. Пан подивився, щось поміркував і дав йому розказ:
— Підеш на рік до міста і навчишся там на коваля.
Подивився на руки другого:
— Ти вивчишся на стельмаха.
Третій парубок, Климко, витягнув перед паном руки з довгими, тонкими пальцями. Пан довго думав, потім каже:
— Ти вивчишся на злодія.
Пішли хлопці до міста. Там вчилися цілий рік, а як скінчився термін, вернулися в село. Один пішов до панської кузні, другий — до майстерні, а Климко плентався по подвір’ю і дивився, де би щось украсти. Дідич його покликав до себе:
— Я хочу видіти, чого ти навчився. У стайні є кінь, якого я найдужче люблю. Укради його, продай на ярмарку і принеси мені готові гроші. Як не вкрадеш, то голову зітну.
— Для вельможного пана все зроблю, — відповів Климко.
На ніч дідич поклав добру варту коло свого коня: один наймит сів на нього верхи, другий тримав коня за хвіст, а два за гриву.
Коли добре стемніло, Климко перебрався за стареньку жінку, взяв у торбу кілька фляшок горілки і став голосити коло панської брами:
— Ой Божечку святенький, я заблудилася в дорозі, ніч темна, додому далеко, а я не можу цю горілку донести.
— Ходи, бабко, сюди, — крикнув один з наймитів. — Переночуєш у нас, а завтра понесеш свою горілку.
Климко увійшов до стайні, ліг під жолоб і заснув. У той час наймити украли з торби горілку, випили її і швидко сп’яніли. Де стояли, там звалилися…
Климко встав, вивів коня в лісок. Потім вернувся, — висадив одного наймита на терлицю[46], другому дав тримати конопляний хвіст, а двом спереду — прив’язав мотузки до рук. Після того поїхав на ярмарок коня продавати.
Вранці пан увійшов до стайні й за голову схопився.
Того ж таки дня вернувся Климко з ярмарку і дав панові гроші за проданого коня.
— Тепер, Климку, маєш украсти вола від плуга, — сказав йому дідич.
— Для вельможного пана все зроблю.
Панські форналі орали під лісом. Климко подивився на них здалеку й подумав, як украсти вола. Він узяв квочку з курчатами й пустив на краю лісу. Один з форналів пішов зрубати на пужално бучок. Побачив квочку з курчатами й покликав інших форналів:
— Ходіть, хлопці, сюди, наловимо тут лісових птахів.
Форналі покинули волів і побігли ловити курчат.
Климко випряг вола з ярма, відрізав
