Гордівниця Злата - Тамара Крюкова
— Я сплю? — прошепотіла вона.
— На щастя, ні. Вчасно ти про мене згадала, а то могла б і навічно заснути, — похитав головою старий. — Ну, нічого. У мене в хаті за чайком швидко відігрієшся.
Він підхопив знесилену дівчину й легко, як пушинку, поніс до себе.
— Та я сама піду. Важко ж, — сказала Злата.
— Що ти, мила. Я до важкого звичний. Під Новий рік кожній дитині подарунок принести треба. Іншим разом з мішком так наносишся, здається більше не встанеш, та ні, я хоч і сивий, а міцний, — розсміявся старий.
Даремно, що його називали Морозом, від нього віяло таким дивним теплом і спокоєм, що Злата, як маленька дівчинка, з вдячністю обхопила старого за шию. Незабаром за деревами з’явився вогник. Дід Мороз вийшов до маленької сторожки. Величезна сніжна шапка насунулася на дах, і через це хатинка була схожою на замет. Під карнизом, мов скляні гірлянди, висіли блакитні бурульки. Зі слюдяного віконця лилося тепле жовте світло.
Старий статечно обтрусив валянки на порозі та зайшов до сіней, занісши з собою клуби морозного повітря. Дід Мороз посадив гостю ближче до печі, вкрив її теплою ковдрою і сказав:
— Зараз чаювати будемо.
Незабаром на столі з’явився начищений мідний самовар, чашки з блюдцями й нехитре частування: рум’яні калачі та бублики з маком.
— Пригощайся, не соромся. Ось тобі варення малинове, від нього будь-яка хвороба втече, — пригощав Злату гостинний хазяїн.
Злата з жадібністю обхопила змерзлими пальцями чашку і, відсьорбуючи гарячий чай маленькими ковтками, з цікавістю розглядала старого. Дід Мороз начебто повернув її в далеке дитинство.
— А як ти опинився в моєму саду? — запитала Злата.
— Довго пояснювати. Вважай, дівчинко, що я тутешній садівник, — старий пустотливо підморгнув.
— Ти — садівник?! — здивовано скрикнула Злата. — А я ж бо думала, що ти…
Дівчина прикусила язика й не закінчила фразу. Ото б посміявся старий, якщо б довідався, що вона прийняла його за Діда Мороза! Спогади дитинства померкли.
Тепер, коли Злата дізналася, що перед нею всього-на-всього слуга, вона по-новому подивилася на старого. Не дивно, що він зі шкіри пнеться, щоб догодити хазяйці. Гордівниця оглянула старого оцінюючим поглядом і глумливо запитала:
— І що, ти справляєшся з садом?
Нотки презирства в голосі Злати не випали з уваги хазяїна.
— Справитися не важко. Усе одно в ньому нічого не росте. Сад же мертвий і холодний, як твоя душа, — почула вона у відповідь жорстокі слова.
— Брешеш! Він не мертвий. Після зими завжди настає весна, — гарячково заперечила Злата.
Старий лише похитав головою:
— Ні, голубонько. Бувають місця, що вічно льодом скуті. Поки у твоїй душі живе казка і пам’ять про дім, у ній ще є місце для тепла. А як це піде, то прощайся з весною назавжди, — старий, згорбившись, відвернувся.
Злата відчула щемливу тугу. Вона з благанням кинулася до старого:
— Виходить, ти таки справді Дід Мороз! Пробач мені, будь ласка. Я сама не знаю, що говорю. Мені так тяжко й погано. Я шукаю вихід і не бачу його. Я намагаюся відповісти на питання, але мені здається, що чим далі, тим менше розумію, що відбувається. Немов у моєму житті було щось важливе, що я втратила, і якщо не знайду втрату, то мені не варто жити, — дівчина гірко заплакала, давши волю сльозам.
Старий ласкаво погладив її по волоссю.
— Досить тобі. Може, не все так погано. Я б із радістю допоміг тобі, якби знав як.
За грубкою цвіркнув цвіркун, Дід Мороз прислухався, а потім, ляснувши себе долонею по чолу, розсміявся:
— Але ж точно! Як я сам не здогадався! Його Високість говорить, що нам допоможе Його Світлість!
Від такої дивної тиради Злата навіть перестала плакати.
— Це що, придворні? — несміливо запитала вона.
— Ні, придомні. Надворі вже занадто холодно, — відповів старий і, помітивши на обличчі Злати здивування, пояснив: — Ми в хатинці втрьох живемо. Цвіркун над грубкою місце облюбував. Дуже йому подобається вище забратися та зверху за усім спостерігати. От я і прозвав його Високістю. У Його Високості талант рідкісний. До того задушевно вечорами пісні виспівує, що ніяких музикантів не треба. А Його Світлість — це світлячок. Він улаштувався в ліхтарі та не в простому, а в чарівному. Варто Його Світлості ліхтар запалити, як можна подивитися, що на землі колись робилося. Якщо він твоє минуле покаже, може, ти згадаєш, заради чого варто жити.
— От добре! — з вдячністю вигукнула Злата.
Сльози відразу ж висохли, і вона знову посміхалася.