Гордівниця Злата - Тамара Крюкова
Злата стала навшпиньки, щоб зазирнути всередину, але де там. Тоді вона спробувала дістатися отвору по наростах на корі. Учепившись за плющ, дівчина заглянула в зяючу діру і, на свій подив, побачила, що в глибині щось світиться, але раптом її нога зісковзнула, і Злата впала на землю, так і не встигнувши роздивитися, що ж там таке. Заінтригована, вона знову полізла на дерево. Міцно схопившись за край дупла, дівчина вдивлялася всередину. Цікавість її розгорілася до краю. Вона вирішила будь-що дізнатися, що за скарб лежить на дні таємничого дупла. Злата підтяглася вище, звісилася через край і спробувала дістатися невідомого скарбу рукою, але не втрималася і, перекинувшись через голову, полетіла вниз.
Дівчина мимоволі замружилася, а коли розплющила очі, ні дерева, ні дупла не було й близько. Вона сиділа на землі, а трохи осторонь перед нею відкривався чудовий краєвид. Охоплений цвітінням сад піднімався терасами вгору. Дерева в білому вирі буяння квітів красувалися, як наречені у вінчальних сукнях. А в самому центрі саду над мереживними кронами височіли шпичасті вежі чудового замку, складеного з мелодії мрії.
Дівчину охопила радість, і вона щодуху кинулася туди, де панувала вічна весна, у надії забути свої печалі й знайти причину суму, який сушив її. Задихавшись, Злата забігла під покриття дерев. Білі пелюстки посипалися з гілок. Вони плавно падали, осідаючи на плечах і волоссі. І були вони холодними і недовговічними. І танули вони, і змішуючись зі сльозами, залишали вологі борозенки на палаючих щоках. Бо не пелюстки, а лапатий сніг вкривав сплячі дерева. Весна тут більше не жила. Сніг припорошив землю, і дерева стояли в мереживі, витканому інеєм.
— Бриз, де ти? — тихенько покликала Злата, але відповіддю їй була дзвінка тиша.
Дівчина покликала свого приятеля-вітра голосніше, в надії, що той почує і відгукнеться, але в саду панували холод і самотність. Злата поспішила до Надхмарного Замку. По засніжених стежинах вона піднімалася все вище, поки не опинилася на найвищій терасі перед входом до замку.
Грандіозна споруда була чудовою, як і раніше, але тепер стіни її були викладені не з сонячного бурштину, а з холодного місячного каменю, що горить зсередини блакитнуватим світлом, вікна — щільно зачинені, а сліпе скло замальоване морозним візерунком. Злата підійшла до прикрашених перламутром дверей і взялася за ручку з кутого срібла. Як і колись, її пальці нічого не намацали, але двері повільно відчинилися самі собою. Широкі сходи з білого мармуру вели сходинками нагору. Дівчина знала, що насправді це тільки здається, але все-таки без страху зробила перший крок і… ледь не впала. Здивована, вона знову спробувала зійти сходами й знову зазнала невдачі. Злата з усієї сили намагалася злетіти над мармуровими сходами, але, на жаль, вона розучилася літати. Шлях у Надхмарний Замок Мрії був для неї закритий. Зрозумівши, що всі спроби марні, Злата розсерджено відвернулася.
— Ну й нехай! Обійдуся і без пустих вигадок! — вигукнула вона.
І раптом вона згадала, що в саду є ще одне місце, з яким пов’язане щось дуже важливе. Таємний грот — саме він дасть відповіді на багато запитань! Дівчина відчула хвилювання. На жаль, вона забула, що бачила в гроті вперше, але тепер вона неодмінно повинна побачити та пригадати все.
Поспішаючи, начебто вона могла спізнитися, Злата попрямувала в потайний куточок саду. Вона легко знайшла його, хоча зима тут попрацювала на славу. Засніжений грот нагадував волохату морду велетенського звіра, з розверзнутої пащі якого стирчали крижані зуби сталактитів.
Запорошеною снігом стежинкою Злата підбігла до входу і почала відбивати бурульки. Робота виявилася нелегкою. Пальці задерев’яніли від холоду, але дівчина не відступала, і її праця була винагороджена. Одна з гігантських бурульок відламалася і з гуркотом упала на землю. Злата спробувала пролізти в щілину, яка утворилася, і ледь не заплакала з досади. За бурульками вхід сковував лід. Даремно дівчина намагалася продихати віконце хоча б розміром з монетку, даремно била кулачками й каблуками. Непроникна товща льоду зберігала таємниці краще, ніж замки й засуви. Секрет грота був втрачений назавжди.
Зимовий сад здавався непривітним і пустельним. Більше Златі нічого було тут залишатися. Зігнувшись від холоду, вона поплелася геть. Мороз усе дужчав. Білий лапатий сніг мовчазно й понуро сідав на землю, замітаючи доріжки. У пошуках виходу дівчина плутала між деревами, раз у раз провалюючись у замети. У легкій сукні мандрівниця промерзла до кісток. Іній лежав на її густих віях, ніжні руки посиніли від холоду, атласні черевички не зберігали тепла, і бідолашній здавалося, що вона ступає по снігу босоніж. Ще недавно Злата сподівалася знайти тут порятунок від туги, що оселилася в її серці, а тепер не сподівалася вирватися з зачарованого місця.
Настали ранні зимові сутінки. З низького білястого неба, як і раніше, сипав сніг. Злата вимоталася й безсило опустилася на землю. Вона більше не відчувала ні болю, ні холоду. Марева обступили дівчину Вона згадала домівку, час, коли вони з батьком сиділи біля каміна. Жаркі поліна весело потріскували за чавунними ґратами, а біля вогню лежала, згорнувшись калачиком, кішка. Посеред кімнати стояла ялинка, прикрашена саморобними прапорцями й цукерками в яскравих обгортках. У будинку витав свіжий запах смоли. Маленьким дівчам Злата раз у раз бігала подивитися, чи не приніс Дід Мороз подарунки. Напевно, це і було щастя.
— Е-гей, так ти зовсім змерзла, — почула вона незнайомий голос.
Крізь дрімоту Злата відчувала, як хтось розтирає її руки та щоки. Дівчина розплющила очі й крізь
