Домбі і син - Чарльз Діккенс

Наступного ранку, перш як виконати своє соло на гонгу, підсліпуватий молодик піднявся в кімнату до Поля й сказав йому не вставати, що той радо й зробив. Незадовго перед приходом аптекаря з’явилася місіс Піпчін, а трохи згодом прийшла симпатична молода жінка, що чистила грубку того першого ранку, коли Поль тільки-но приїхав сюди (о, як це давно було!), і принесла йому сніданок. Пізніше, десь далеко від нього, відбувся ще один консиліум (чи, може, то знову приснилося Полеві), й аптекар, повернувшися з доктором і місіс Блімберами, сказав:

— Гадаю, докторе Блімбер, ми можемо вже тепер звільнити молодого джентльмена від науки. Адже у нього й так незабаром почнуться канікули.

— Безперечно, — згодився дрктор. — Попередь, серце Корнелію.

— Неодмінно, — відповіла місіс Блімбер.

Аптекар, нахилившись, пильно глянув Полеві в очі, помацав йому голову, потім пульс, послухав серце, — і все те так турботливо й уважно, що Поль сказав: «Дякую вам, сер».

— Наш маленький друг ніколи ні на що не скаржився, — мовив доктор.

— О, так, — відповів аптекар. — Він і не міг скаржитись.

— Гадаєте, йому вже багато краще? — спитав доктор.

— О, так, багато краще, сер, — відповів аптекар.

Своїм чудним звичаєм Поль почав було метикувати, що саме непокоїть аптекаря, бо той дуже вже замислено відповів на обидва запитання доктора Блімбера. Та аптекар, випадком перестрівши погляд свого маленького пацієнта на самому початку його медитацій, миттю скинув із себе задуму й весело посміхнувся до хлопця. Поль відповів йому посмішкою й перестав метикувати.

Він пролежав цілий день, дрімаючи, мріючи та розглядаючи містера Тутса, але назавтра встав і пішов униз. А там — о диво! — з великими дзигарями щось трапилось, знявши циферблат і присвічуючи собі свічкою, на маленькій драбині стояв годинникар та орудував усередині своїм інструментом. Це була велика подія для Поля. Він сів на сходи й почав уважно стежити за роботою, зиркаючи раз по раз на скособочений циферблат під стіною, непевний, чи той не стріляє на нього оком.

Годинникар на драбинці був дуже ввічливий і, побачивши Поля, спитав: «Як здоров’ячко, сер?» Поль радо відгукнувся, зізнавшись, що недавно трохи нездужав. Крига скресла, і Поль засипав його питаннями про дзвони та дзигарі: чи чергують на дзвіницях люди, коли треба було б задзвонити вночі? як дзвонять, коли хтось помер, і чи поминальний дзвін відрізняється від весільного, чи то так тільки людям здається, що він жалобний? Пересвідчившись, що його новий знайомий не дуже обізнаний, для чого служив у давнину вечірній дзвін, Поль роз’яснив, що так подавали знак гасити світло й вогні, і спитав, що думає він, як людина практична, про ідею короля Альфреда вимірювати час, спалюючи свічки? На це годинникар відповів, що якби до цього повернулися, то годинникарському ремеслу настав би кінець. Одне слово, Поль сидів і дивився, доки дзигарі знову набули свого звичайного вигляду й розпочали своє статечне допитування, після чого майстер поскладав інструменти в довгастий кошик, попрощався з Полем і вже коло самих дверей шепнув щось лакеєві. Поль почув слово «дивак».

У чім же оте дивацтво, що так засмучує всіх? У чім? Не маючи іншої роботи, він багато думав про це, і думав би ще більше, якби його не займали й інші думки. А думок тих було чимало, і він цілими днями сидів замислений.

По-перше, він думав про те, що Флоренс прийде на вечірку і бачитиме, як усі учні його люблять, і їй буде страшенно приємно. То була найголовніша думка. Нехай Флоренс переконається, що всі вони ласкаві та добрі до нього, що він став їхнім улюбленцем, і їй не так уже й сумно буде згадувати час, який Поль провів тут. А може, Флоренс навіть радітиме, коли він повернеться сюди знов.

Коли він повернеться знов! П’ятдесят разів на день маленькі ніжки безшумно збігали наверх, до спальні, де він підбирав кожну книгу, кожен клапоть паперу, кожен дріб’язок, що належав йому, і складав на купку, щоб взяти з собою додому. Про повернення Поль і не думав і не готувався до нього, а якщо й думав, то лише у зв’язку з сестрою. Навпаки, блукаючи по будинку й метикуючи в свій чудернацький спосіб, він мав подумати про все, з чим йому доведеться прощатися. А подумати було про що.

Треба було зазирнути в кімнати нагорі й подумати про те, як спорожніють вони, коли він поїде, і скільки мовчазних днів, тижнів, місяців і років простоять вони так, похмурі й самотні. Треба було подумати, чи блукатиме тут колись якийсь інший хлопець (такий же чудний, як і він), що побачить усі ці дивні постаті на шпалерах та на килимі, і чи розкаже йому хтось про маленького Домбі, який жив тут до нього.

Треба було подумати про портрет над сходами, чий серйозний погляд він завжди ловив на собі краєчком ока, коли проходив мимо в товаристві інших учнів, — цей погляд стежив, здавалося, тільки за ним і ні за ким іншим. Багато думок викликала в нього ще одна гравюра, де в гурті зачудованих людей стояла знайома йому постать із німбом над чолом і з піднесеною вгору рукою, — постать лагідна, ласкава й милосерда.

Коло вікна його спальні до всіх цих думок домішувалися й інші, напливаючи одна по одній, наче хвилі: де живуть птахи, що ото за вітряної погоди завжди кружляють над морем? Звідки беруться і як постають хмари? Звідки вихоплюється рвучкий вітер і де він спиняє свій лет? Чи те місце, де вони з Флоренс сиділи, дивилися на все це й розмовляли про це, залишиться без них таке ж, як і було? І яким воно буде для Флоренс, якщо він опиниться десь далеко, а Флоренс прийде посидіти там сама?

Треба було подумати й про містера Тутса, і про містера Пастира, Б. Г. Н., і про всіх учнів; а ще про доктора Блімбера, місіс Блімбер, і міс Блімбер, і про свій дім, і про свою тітку, і про міс Токс,