Домбі і син - Чарльз Діккенс
Але то був факт, і чутки про нього поширилися по цілій конторі, бо коли він з обважнілим серцем, поклавши втомлену голову на руки, сидів за столом, ще раз обмірковуючи останні події, до нього, покинувши свою полицю з червоного дерева, підійшов Перч-посильний, штурхонув його ліктем, перепросив і спитав пошепки, чи не згодиться Уолтер прислати звідти банку сухого дешевого імбиру, вельми потрібного для місіс Перч після найближчих пологів.
Розділ чотирнадцятийПОЛЬ ДЕДАЛІ БІЛЬШЕ ХИМЕРУЄ І ЇДЕ НА КАНІКУЛИ ДОДОМУ
Наближалися літні канікули, але немов свинцеві, потьмянілі очі юних джентльменів, згуртованих у будинку доктора Блімбера, не виявляли ніяких ознак непристойної радості. Таке неврівноважене слово, як «розпуск», зовсім не пасувало до цієї поважної установи. Юні джентльмени щопівроку роз’їжджалися по своїх домівках, але їх ніколи не розпускали. Вони не дозволили б, щоб їх розпустили.
Тозер, якому завжди нестерпно муляла шию крохмалена біла хустка з батисту, — її він мусив носити на бажання місіс Тозер, своєї матінки, котра, приділивши синові церковну кар’єру, вважала, що хлопцеві слід заздалегідь готуватись до неї, — казав, що дали б йому волю вибирати менше з двох лих, то він би радніше залишився тут, аніж їхав додому. Дана заява, на перший погляд, дещо розбігалася з тим місцем у Тозеровому творі на тему про рідну домівку, де він писав, що «думки про дім і все, з ним пов’язане, викликають у нього почуття прийдешнього раювання», і порівнював себе з римським полководцем, окриленим щойно здобутою перемогою над ікенійцями або навантаженим карфагенською здобиччю, якому залишилося кілька годин ходи до Капітолія. Капітолій, слід розуміти, відповідав оселі його матері й був наведений тут дуже до ладу, бо Тозер мав жахливого дядька, який не лише доброхіть екзаменував його на канікулах з найбільш заплутаних питань, а й перекручував з цією ж таки жорстокою метою найбезневинніші події та речі. Отож, коли дядько брав його з собою до театру або, нібито теж з доброти душевної, вів подивитись на велетня, карлика чи якогось фокусника, Тозер знав, що той заздалегідь уже вичитав у класиків щось про таку розвагу, і впадав у смертельний страх, не знаючи, коли саме впаде на нього дядькова кара і на який авторитет він зіпреться.
Брігсів же батько поводився з сином без усяких штукарств. Він просто не давав йому спуску. Розумові випробування бідолашного юнака були такі численні та суворі, що друзі родини (яка на той час мешкала біля Бейсуотера, Лондон) рідко підходили до ставка, окраси Кенсінгтонського парку, без страху побачити на поверхні води капелюх юного містера Брігса, а на березі — не закінчену ним вправу. Отже, Брігс зовсім не радів, чекаючи тих вакацій. А що обидва компаньйони по спальні маленького Поля являли собою найкращі зразки всіх юних джентльменів загалом, то й найжвавіші з-поміж решти сприймали наближення святкового періоду з приреченістю добре вихованої людини.
Не так було з маленьким Полем. Щоправда, кінець оцих перших його канікул означав для нього розлуку з Флоренс. Але хто ж думає за кінець свят, коли вони ще й не починались? Звичайно, не Поль! Щасливий час наближався, і леви та тигри, які дерлися по стінах спальні, стали зовсім ручні й пустотливі. Злостиві, хитрі обличчя в квадратах та ромбах килима на підлозі пом’якшали й дивились на Поля не таким уже й лихим оком. Старі, статечні дзигарі привітніше, ніж завжди, ставили своє незмінне запитання, невтомне море співало щоночі веселішої пісні, що ніби підіймалася й падала разом із хвилями, заколисуючи Поля до сну.
Містер Пастир, Б. Г. Н., здавалося, теж збирався провести канікули якнайкраще. Містер Тутс мріяв про вічні канікули, що почнуться для нього відтепер, і щодня повідомляв Поля, що це вже останній його семестр у доктора Блімбера, бо він негайно вступає у володіння власними маєтками.
Поль і містер Тутс чудово розуміли, що, незважаючи на різницю у віці й суспільному становищі, вони — кревні приятелі. В міру наближення канікул містер Тутс усе голосніше сопів й усе частіше спиняв погляд на Полеві, і Поль знав — це він так сумує, що вони не зможуть бачитись, і почував себе дуже вдячним за його опікунство та добру думку.
Що Тутс став немов офіційним опікуном-охоронцем маленького Домбі, бачили всі — і доктор Блімбер, і місіс Блімбер, й міс Блімбер, і всі юні джентльмени. Це так упадало в очі, що навіть місіс Піпчін, ця стара поважна особа, почала ревнувати Поля до Тутса і в своєму хатньому святилищі називала останнього не інакше як «йолоп дурноголовий». А проте бідолашний Тутс і гадки не мав, що розбурхав гнів місіс Піпчін, як не мав він гадки й про різні інші наслідки та можливості. Навпаки, він був схильний розглядати її як жінку незвичайної вдачі, багато чим цікаву для нього. З цієї причини, коли вона приходила до Поля, він посміхався до неї так гречно й так часто питався про її здоров’я, аж одного вечора місіс Піпчін заявила йому навпростець, що вона до такого не звикла і не має наміру терпіти щось подібне чи то від нього, чи то від будь-якого іншого шмаркача. Це несподіване визнання його чемних манер так збентежило містера Тутса, що він заховався в якнайдальший куток і сидів там, доки вона пішла. І вже ніколи більше не наважився трапити на очі рішучій леді під дахом містера Блімбера.
До канікул лишалося ще два чи три тижні, коли одного дня Корнелія Блімбер покликала Поля до себе й сказала:
— Я посилаю вашому батькові ваш аналіз, Домбі.
— Дякую, мадам, — відповів