Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Але що з тобою, Фло?.. — спитав Поль, бо побачив там щось — наче сльозу.
— Нічого, мій любий, нічого, — відповіла Флоренс.
Поль злегка торкнувся пальцем її щоки. То й справді була сльоза!
— Чого це ти, Фло? — здивувався він.
— Ми разом поїдемо додому, і я доглядатиму тебе.
— Доглядатимеш мене! — повторив Поль.
Поль не міг зрозуміти, ні який між усім цим зв’язок, ні чому обидві жінки дивляться так серйозно, ні чому Флоренс на мить одвернулась од нього, а коли повернулася знову, на обличчі її сяяла весела усмішка.
— Флой! — мовив Поль, тримаючи в руці завиток її чорних кучерів. — Скажи мені, серденько, — тобі не здається, що я дивак?
Сестра засміялася, приголубила його й одповіла: «Ні».
— Бо я знаю, що всі так кажуть, і хочу знати, що це таке, — сказав Поль.
Гучний стукіт у двері покликав Флоренс до столу й перепинив їхню розмову. Поль знову здивувався, побачивши, як його приятелька шепоче щось до Флоренс, ніби втішає її, та з появою нових гостей він швидко про це забув.
Гостями були сер Барнет Скетлс, леді Скетлс і юний містер Скетлс. Юний містер Скетлс мав після канікул почати вчитися в доктора, і в кімнаті містера Пастира давно вже точилися розмови про його батька, що був членом парламенту. Містер Пастир твердив, що як тільки погляд спікера в парламенті спиниться на Скетлсі і йому дадуть слово (а цього чекали вже кілька років), то він, як передбачають, остаточно доб’є радикалів.
— А це що за кімната? — спитала леді Скетлс у Полевої приятельки, Мелії.
— Кабінет доктора Блімбера, мадам.
Леді Скетлс оглянула кабінет через бінокль і, схвально хитнувши головою, сказала серові Барнету Скетлсу: «Дуже мило!» Сер Барнет згодився, лише юний містер Скетлс був сповнений підозри та сумніву.
— А оце маленьке створіння? — повернулась до Поля леді Скетлс. — Це один з…
— З молодих джентльменів, мадам? Так, мадам, — сказала приятелька Поля.
— Як тебе зовуть, моє бліденьке дитя? — спитала леді Скетлс.
— Домбі,— відповів Поль.
Сер Барнет Скетлс зараз же встряв до розмови, сказавши, що мав честь познайомитися з батьком Поля на одному з прийомів і сподівається, що містер Домбі в доброму здоров’ї. Поль чув, як він пробурмотів до леді Скетлс: «Сіті… дуже грошовитий… вельми шановний… доктор про це говорив».
— Чи не переказав би ти своєму таткові, що сер Барнет Скетлс вельми радий його успіхам, заодно передавши від мене вітання? — звернувся він до Поля.
— Охоче, сер, — відповів Поль.
— А це — мій вояка, Барнет, — мовив сер Барнет Скетлс. — Барнете, — сказав він до сина, що зганяв ненависть до майбутньої науки на пирозі із сливами, — з оцим молодим джентльменом тобі треба познайомитися, з оцим молодим джентльментом тобі можна познайомитися, Барнете, — проказав старий Скетлс, наголосивши на дозволі.
— Що то за оченята! Яке волосся! Яке миле личко! — неголосно захоплювалася леді Скетлс, розглядаючи Флоренс у свій бінокль.
— Моя сестра, мадам, — відрекомендував Поль.
Тепер Скетлси були задоволені повністю. А що леді Скетлс з першого ж погляду вподобала Поля, то нагору вони пішли всі разом, причому сер Барнет Скетлс опікувався Флоренс, а юний Барнет плентався позаду сам.
Та юний Барнет недовго залишався осторонь, бо у вітальні доктор Блімбер перехопив його і примусив танцювати з Флоренс. Полеві не бачилось, щоб хлопець був надто щасливий, — навпаки, швидше невдоволений, але Поль чув, як леді Скетлс, постукуючи віялом у такт музиці, казала місіс Блімбер, що ця янгольська дівчина, міс Домбі, на смерть уразила її любого сина, то й вирішив, що, мабуть, юний Скетлс на сьомому небі, тільки не показує цього.
Маленького Поля неабияк здивувала, що ніхто не зайняв його місця на канапі, а коли він увійшов до кімнати, то всі розступились, даючи йому дорогу, немов пам’ятали, що те місце — його. Ніхто не затримувався, не стовбичив перед його очима, коли помітили, що йому приємно дивитись, як танцює Флоренс. Всі, навіть незнайомі, яких було чимало, ставилися до нього дуже лагідно, — весь час хтось підходив до нього, питався, як він себе почуває, чи не болить йому голова, чи він не стомився. Він був дуже вдячний їм усім за цю доброту й увагу і, примостившись між подушок у своєму куточку канапи, де з ним сиділи леді Скетлс та місіс Блімбер і де після кожного танцю підсідала Флоренс, виглядав справді щасливим.
Флоренс сиділа би поруч нього цілісінький вечір, не танцюючи зовсім, якби то залежало тільки від неї, але Поль просив її танцювати — для нього це була така втіха!
Він казав правду, бо маленьке серце тріпотіло, а личко палало щастям, коли він бачив, як усі милуються його сестрою, що красувалася тут, мов чарівний пуп’янок троянди.
Зі свого гніздечка між подушок Поль міг бачити й чути майже все, що діялося довкола, ніби все те було вмисне влаштовано для його розваги. Між іншим він спостеріг, як учитель танців містер Бепс зав’язав розмову з сером Барнетом Скетлсом і спитав у нього, як питав і в містера Тутса, що зробив би той із сировиною, котру привезли б до його портів в обмін на його ж золото. Для Поля це була цілковита загадка, і йому дуже кортіло довідатись, що ж треба робити з тою сировиною. У зв’язку з цим питанням сер Барнет міг багато чого сказати і сказав, але, очевидно, не розв’язав-таки його, бо містер Бепс одмовив: «А уявіть собі, що Росія заявиться із своїм салом?» Сер Барнет майже занімів, бо зміг лише похитати головою та сказати: «Ну, тоді доведеться покластися на бавовну».
Сер Барнет Скетлс дивився вслід
