Ірка Хортиця — надніпрянська відьма - Ілона Волинська

— Хортиця вивозить подружку! — заверещала Алла. — Хапайте їх!

— Куди?! — страшно гаркнула Оксана Тарасівна. — Дурепи, вас обманюють! Дівча в будинку! Піднімайте велета, піднімайте!

Але роблені не послухались. Їхній дар, їхній єдиний шанс вислизав з-під носа. Відьми кинулись до мітел. Дерев’яний велетень упав і розсипався безладною купою листя й гілля.

По крутій дузі Ірка мчала навколо будинку. Роблені летіли за нею.

Стелла й Оксана Тарасівна, що зненацька залишилися без усіх своїх роблених, розгубились. Вони спробували скерувати обох велетів до будинку. Але поодинці не могли як слід із ними впоратись. Големи безглуздо микалися туди-сюди. Зморений здухач налетів на них з подвійною силою.

Природжені вирішили переключитись на одного велетня. Піщаний голем розсипався, заваливши піском картопляні грядки. Проте його земляний побратим попрямував до ґанку. Здійнявши меч, здухач полетів йому назустріч. Клинок уп’явся в товсту велетову шию! Зрубана голова впала з плечей! Безголовий тулуб застиг…

Обличчя сплячого Богдана переможно спалахнуло! Цієї ж миті земляна рука сіпнулась і величезна долоня безголового велета увігнала здухача в землю!

Хлопчак у дзеркалі страшно закричав!

Ірка, що на повній швидкості мчала довкола будинку, почула цей крик. Вона пригальмувала лише на секунду, лише на мить — але й цього було досить! Зграя роблених наздогнала й оточила її. Дівчатка на мітлах, бабуськи на віниках — Ірка заметушилась, намагаючись вирватися з оточення. Але відьом було багато, вони були скрізь — згори, знизу, зусібіч. Їхнє кільце стискалось навколо Ірки, змушуючи її опуститися на землю.

Тетянка зрозуміла, що їхній блискучий план зазнав фіаско. Зараз роблені знімуть Ірку зі щітки й зрозуміють, що їх обдурили, що Тетянки там нема, і що перед ними лише фантом, морок! Зараз земляний велет зійде на ґанок, заразом розчавивши безпомічного здухача. Зараз вони загинуть — і її єдина подруга Ірка, і цей толкієнутий недоумок. А за ними прийде черга й самої Тетянки!

Дівча тихесенько застогнало. Друзі ось-ось через неї загинуть, а вона стоїть тут, як завжди, — безпомічна, і нічим не може зарадити! Але ж вона відьма! У її крові — дар! Та де ж він?

Тетянка відчула, як її починає трусити: від люті й безнадії, від злості на саму себе, від страху за друзів… А потім звідкись зсередини зринула страшна, спопеляюча вогненна куля. Шаленим болем охопила серце — і Тетянка зрозуміла, що відчуваєш, коли по-справжньому кипить кров. Куля піднялася до голови — мозок немов облизали язики полум’я. Тетянка закричала…

Хмарки смарагдових іскор затанцювали на її пальцях, плечах, волоссі… Біль зменшився… Тетянка схопила Ірчину баночку польотної мазі. Кинулась у коридор. Підняла збиту велетом довгу сталеву вішалку. Залізла на неї, відштовхнулася ногами… і вилетіла на подвір’я.

Спрямувавши гачки вішалки прямо в груди земляному велету, Тетянка пішла на таран.

— Банзай!!! — закричала вона в кращих традиціях японських камікадзе.

Сталь розпорола шлемові груди. Земля бризнула навсібіч. Велетень застиг. Величезниий отвір зяяв точнісінько посеред його тулуба! Новоявлена відьмочка пролетіла земляного велета наскрізь! Той похитнувся, відступаючи геть від здухача.

Тетянка погнала вішалку до оточеної відьмами Ірки. Налетіла позаду, дзиґою закружляла в повітрі:

— І-е-х! — сталеві гачки з одного кінця вішалки, а ніжки — з іншого, з розмаху мотлошили відьом, що траплялися їй на шляху. Відьми загорлали від болю, і їхнє кільце розпалося. Ірка миттю вислизнула крізь щілину, що утворилась.

— Ти як літаєш?! — здивовано закричала вона.

— Поки ще погано, — чесно зізналась Тетянка, насилу вирівнявши важку вішалку.

Вони летіли пліч-о-пліч. Вітер бив їм в обличчя. Роблені відстали, але не припинили переслідування.

— Приготуйся!

Дівчата повернули. Ріг будинку лише на якусь мить сховав їх від переслідувачів.

Але цієї миті було досить. Ірка зависла над головами в Оксани та Стелли й жбурнула у відьом… двома зіжмаканими аркушами паперу. Біленькі паперові грудочки спалахнули чарівним зеленим вогнем. Вирівнялися, розтяглися, почали збільшуватися, збільшуватися… і врешті-решт накрили Оксану й Стеллу цілком. Обличчя, постаті відьом-хазяйок попливли, зробилися розмивчастими…

Не гаючи часу, Ірка й Тетянка на повній швидкості помчали до будинку. Натикаючись одна на одну, вони влетіли крізь вікно кухні.

— Здуріти можна, — чесно зізналася Ірка, дивлячись, як парочка природжених — товстуха Стелла й елегантна Оксана Тарасівна — оберталися на двох дівчат. На них, на Ірку й Тетянку!

І тут із-за будинку вилетіли переслідувачки, що були трохи відстали. Перше, що побачили роблені — своїх ворогів, свою здобич, Ірку й Тетянку. Не в повітрі — а на землі. Безпомічних.

Відьми довго не думали.

Алла дико закричала:

— Бий їх!

— Спиніться! — завили дві дівчини. — Ви помилились! — закричали вони. Хрипким басом Стелли. Високим голосом Оксани Тарасівни.

Але їх ніхто не слухав. Розлючені роблені атакували!

Молоді й старі, усі п’ятнадцять відьом напали на дівчат. Хто як міг. Кульки з розрив-трави, баночки з зіллям, слова замовлянь — усе посипалося на голови природжених!

Дівчатка незграбно кинулися геть! Але повітря задрижало, ледь помітне прозоре марево заколивалося довкола них, і вони спинились, мов укопані, неначе щось скувало їхні рухи. Чари п’ятнадцятьох відьом вдарили в одне місце — туди, де вони так чітко бачили Ірку й Тетянку.

Вихор сили закружляв довкола двох постатей, злетів у повітря, упав… І приголомшені роблені побачили перед собою… власних хазяйок.

Здавалося, над подвір’ям гримнув грім. Усі п’ятнадцять роблених спалахнули, мов гірлянда електричних лампочок. Спалахнули й ураз згасли. Ще якусь мить відьми висіли в повітрі… а потім усі разом гепнулись додолу.

— Дуре-епи! — залунав страшний лемент Оксани Тарасівни. — На морок купилися! На звичайнісінький морок! Тепер ви не відьми!

І гуркіт земляного велета, що розпався на шматки, луною відгукнувся на її слова. Розлючений здухач продовжував вганяти останки голема в землю, що його породила.

Ірка з Тетянкою неквапом перелізли через підвіконня. Пройшли крізь хвіртку й спинилися навпроти обох природжених.

— Ну ось, а тепер можна й повоювати, — запропонувала Ірка. — Два на два.

Позаду ледь помітно колихнулося повітря. Ірка озирнулась. Остаточно знищивши земляного голема, здухач полинув до них. Його очі були так само міцно заплющені, губи сонно плямкали, проте оголений меч зловісно виблискував при місячному світлі. Здухач завис у дівчаток за спиною. Ірка винувато знизала плечима:

— Два на три.

Стелла уважно глянула на дівчат, на здухача, оцінила засипаний рештками велетів город. Потім подивилась на своїх роблених. Колишніх роблених. Бабуськи сиділи на землі. Гостроноса тихо плакала, кутаючись у вовняну хустку. «Училка» тримала на руках свій віник і колисала його, наче дитину. Обличчя Стелли раптом