Ірка Хортиця — надніпрянська відьма - Ілона Волинська

— Нам увесь час хтось допомагає, — замислено проказала Тетянка. — Його голос покликав… — і дівчинка кивнула на покутника. — Білого Байкера — теж, тепер ось кіт приніс зілля.

— Ага, тільки з цього покутника… — Ірка теж кивнула на мерця, що плентався позаду, — …користі — як із козла молока. Білого Байкера перший стрічний мент зупинив. А запрошення на шабаш? Стелла з Оксаною його точно не посилали, навіщо це їм? Тож невідомо, допомагають нам, чи…

— Якщо допомагають, то хай ліпше моїм батькам зателефонують. Мене вже тиждень немає вдома!

— Спокійно, до міста ми дістались, а до ранку будемо вдома… — втішила подругу Ірка.

Слабкий шурхіт шин було добре чутно на пустельній вулиці. Темний фургончик повільно виїхав з провулка. Водій схилився до лобового скла — у мерехтливому світлі нічного світлофора Ірка побачила велику собачу голову на людських плечах! Рожевий язик пройшовся по чорних губах — собачих губах, — песиголовець кровожерно облизався.

Дверцята фургона відчинились, і чотири височезні плечисті фігури вилізли на тротуар.

Кіт грізно засичав, вигнув спину й, немовби пританцьовуючи, стрибнув назустріч песиголовцям.

Чотири пари гострих собачих вух умить насторожились, а очі-одинці, розташовані посередині лоба, прикипіли до кота. Той зухвало нявкнув і кинувся в бічний провулок, запрошуючи напівлюдей-напівпсів прямувати за ним. Один із песиголовців коротко дзявкнув котові вслід і… вся четвірка, дружно карбуючи крок, рушила до людей.

— Вони ж людожери, навіщо їм кіт, — задкуючи, пробелькотіла Тетянка.

— Знову! — страдницьки простогнав покутник. Потім рішуче видихнув, розправив плечі. — Тепер я вже точно зможу вас захистити!

— Ой, та ну тебе! — відмахнулась Ірка. — Вони величезні, і їх багато. Тікаймо! І все!

Ірка на бігу вихопила з торби яскраво-оранжевий флакончик і кинула його за спину. Скло дзенькнуло, осколки розлітались навсібіч. Розсікаючи вулицю на дві частини, позаду втікачів виросла стіна вогню.

Ірка озирнулась. Крізь вогняне марево ледь виднілися чотири високі постаті.

Ірка та її друзі щодуху побігли вздовж вулиці. Попереду шурхотіли дерева невеличкого скверу. Тетянка раптом пригальмувала:

— Туди не можна!

— Зріжемо кут, — задихаючись, крикнула Ірка й кинулась у темряву алеї. І миттю зупинилась, мов укопана.

Попереду хижим жовтуватим вогнем палахкотіли звірині очі. Чотири величезних ока.

Круто розвернувшись, Ірка стрімголов кинулась назад:

— Вони там! Вибрались!

Трійця втікачів помчала вздовж трамвайних колій. Позаду пронизливо заторохтів дзвінок. Ірка відскочила вбік. Гуркочучи по рейках, повз них проїхав останній нічний трамвай. Кондуктор, засунувши руки під пахви й низько схиливши голову, дрімав у яскраво освітленому порожньому вагоні.

— Туди! Швидше! — крикнула Ірка.

Задихаючись, уся трійця вибігла на зупинку. Ірка стрибнула на підніжку.

Кондуктор повільно випрямився. Єдине кругле собаче око, не моргаючи, уп’ялося в Ірку. Гігантська пащека радісно вишкірилась. Повіяло безпомилково впізнаваним запахом псятини. Відьмочка повернула голову. З кабіни водія на неї шкірилась інша одноока собача морда.

Ірку наче вітром здуло з підніжки. Утікачі перетнули дорогу й щодуху помчали до темної громади елітного будинку.

Ірка вкотре всадила шпильку у свої поколені пальці. Закривавлена долоня лягла на електронний замок. Двері відчинились.

Примруживши очі, Ірка та її друзі вбігли в залитий світлом широкий хол. Крізь скло будки-акваріума було видно високу постать охоронця. Бравий хлопець у перехопленому портупеєю камуфляжі, хвацько зсунутий набакир берет… Ірка застигла. З-під берета зухвало стирчало трикутне собаче вухо!

Охоронець озирнувся. Рожева ганчірочка язика, втомлено потріпуючись, звисала між величезними іклами. Як і раніше, песиголовець неквапом рушив назустріч своїм жертвам.

Ірка жбурнула на підлогу вкриту кров’ю шпильку. Проламуючи мармурову плитку, з підлоги вилетіли гнучкі сталеві прути. Вони, розгалужуючись, наче паростки якоїсь дивовижної рослини, потяглися до стелі й оточили песиголовця нездоланними сталевими ґратами.

Дівчата й покутник кинулись нагору темними крученими сходами. Сходи звивались, поворот за поворотом, килимова доріжка приглушувала тупіт їхніх ніг. Тетянка першою вискочила на майданчик… Їй в обличчя війнуло гарячим смородом. Тьмяно зблиснувши в місячному сяйві, величезні ікла клацнули за міліметр від її шиї.

Песиголовець розвернувся, готуючись до нового стрибка. Покутник схопив дівчат і, затисши їх під пахвами, перевалився через поруччя. Усі троє впали в широкий сходовий проліт.

Пружно свиснуло повітря. Пролунав короткий удар, звук трощених кісток…

Ірка ошаліло стріпнулася. Поруч, прикриваючи руками голову, зіщулилась Тетянка. Вони обидві лежали на широких грудях покутника. А той, безсило розкинувши руки, розпростерся на мармуровій підлозі. Ірка схлипнула. Покутник розплющив очі.

— Ти живий? — жалібно запитала дівчинка.

— Ти що, дурепа? Звісно, ні! — роздратовано огризнувся покутник. Він схопився, струшуючи із себе дівчат. — Шукайте чорний хід!

Ірка на мить заплющила очі:

— Туди!

Усі кинулись під сходи. Маленькі дверцята відчинилися, і на друзів війнуло прохолодним нічним повітрям. Утікачі вискочили у вузький провулок.

Посеред провулка, недбало засунувши руки в кишені, стояли чотири високі широкоплечі постаті. Чорні собачі носи жадібно нюхали повітря. Гострі вуха чутливо здригались.

Дівчата повільно позадкували. Розвернулись і стрімголов помчали назад, до парадних дверей.

Вони знову вискочили на трамвайну зупинку й кинулися до лабіринту вузьких старих вулиць та прохідних двориків. Проскочили наскрізний під’їзд, перестрибнули через якийсь паркан…

— А-у-у! — тишу ночі розітнуло переможне виття зграї, що переслідувала друзів.

— А-у-у! У-у-у! Вау-вау! — залунало виття позаду, з боків і попереду! Ніч сповнилася цим виттям, здавалось, крім нього, нічого більше не існувало! Ані звуків, ані шерехів, тільки виття, виття, суцільне виття!

— Давайте на проспект! — крикнула Ірка, вискакуючи зі ще одного прохідного дворика.

Вони вибігли на проспект. З яскраво освітлених ресторанних дверей висипала модно вбрана юрба. Елегантні чоловіки садовили на таксі своїх дам. Утікачі кинулись до скляного входу ресторану.

Покутника в його чорному костюмі й метелику швейцар збирався пропустити. Але, побачивши дівчат, суворий охоронець миттю перегородив їм дорогу.

— Куди?! — грізно гаркнув він. — Неповнолітнім…

— Проведіть до задніх дверей, — металево відкарбувала Ірка, і її очі спалахнули зеленню.

Не кажучи жодного слова, швейцар залишив свій пост і пішов попереду дівчат. Подруги пірнули в службове приміщення, потім під здивованими поглядами кухарів, проминули кухню. Швейцар люб’язно відчинив задні двері.

Огидно засмерділо сміттям. Світло, що лилося з приміщення, вихопило з темряви завалений старими ящиками дворик. А на залізній стінці сміттєвого бака виднівся темний контур собачої голови. На широких людських плечах.

Утікачі круто розвернулись і — назад, назад, назад! — через увесь ресторан кинулись назад до виходу.

— А на чай?! — гукнув їм услід швейцар.

Дівчатка й покутник пронеслись через проспект, проминули невеличкий майданчик і знову вискочили на широку стрічку шосе.

Перед ними було темне провалля підземного переходу. А позаду — чотири величезні