Ірка Хортиця — надніпрянська відьма - Ілона Волинська

— Що трапилось? — сонним голосом спитав цей Богдан.

І тут Ірка зрозуміла, що новий Богдан усе-таки відрізнявся від старого! Здавалося, він був вищим і міцнішим, а обруч у волоссі виявився з мерехтливого срібла. Розкішний лицарський плащ недбало спадав з його плечей. Ірка глянула на меч — зблиснув гострий, мов бритва, клинок.

З гарматним гуркотом тріснули вхідні двері, і в дірку просунулась величезна рука земляного велетня.

Полинувши повітрям, Богдан вилетів у вікно. Вітерець ліниво бавився складками його плаща. Зваливши вішалку, розбивши на друзки тумбочку зі взуттям, рука земляного велетня почала нишпорити коридором, потяглася в кімнату… І раптом спучилась і розсипалась дрібним чорним пилом. Несподівано зблиснула сталь клинка.

Дівчата кинулись до дверей.

Велетень розгублено тупцявся посеред двору, кружляв на місці, гупаючи важкими ногами, й відмахувався вцілілою рукою. А довкола нього з легкістю місячного сяйва в повітрі ковзав Богдан. Очі хлопчака, як і раніше, були заплющені, проте меч свистів у повітрі з неймовірною швидкістю. Жмутки зрубаної зелені, скибочки дрібно нашаткованої капусти, густий земляний пил розліталися навсібіч. А тіло велетня ставало все меншим і меншим. Ось обсипався шматок боку, величезний шмат землі відвалився від плеча…

— А недоумок наш здухачем виявився, — досадливо зітхнула Тетянка.

— Стосовно недоумка я не згодна, — твердо заперечила Ірка. — А щодо здухача… Що це за радість така — здухач?

— Вояк снів! Його дух може виходити з тіла й ставати до бою із найжахливішими потворами! Аби лишень його там ніхто не розбудив, — Тетянка тицьнула пальцем за спину, туди, де лишилися дзеркало й зображення хлопчака, що міцно спав. — Це ж треба! — знову засмучено сказала Тетянка. — Від нього ж тепер нікуди не втечеш! Варто йому заснути — і він у будь-які заворожені місця може пролізти! Ні, ну це просто кошмар, мені навіть відьмою бути перехотілось!

— Може, ще й не будеш, — «порадувала» подругу Ірка.

Побачивши, що їхнього велетня ось-ось порубають на капусту, відьми за парканом розчаровано завили. Оксана Тарасівна щось різко скомандувала. Стелла і її бабуськи знову заходилися розмірено бубоніти. Оксанині дівчиська кинулись до старої купи піску, що залишилася після якогось будівництва. І піщана купа миттю почала зводитися… Другий, піщаний, велет ритмічно закрокував до поваленого паркана.

Богдан почав бігати туди-сюди. Його меч закрутився ще швидше, зливаючись у суцільне сяюче коло. Хлопчак снував між обома велетням, вихлюпуючи з їхніх тіл фонтани землі й піску. Він рубав земляного — а піщаний робив крок уперед, Богдан розвалював піщаного — а земляний тим часом устигав дістатися трохи ближче до ґанку й дівчат, що на ньому стояли. А відьми продовжували бубоніти, виспівували замовляння, змушуючи своїх велетів крокувати далі й далі.

Подруги знову шмигнули в будинок. Ірка стривожено глянула на дзеркало. Богдан, що спав у ньому, застогнав крізь стиснені зуби, заметався й раптом відчайдушно скрикнув, сіпнувся… Його обличчя налилося кров’ю! Ірка озирнулась. Удар велетенського кулака відкинув здухача на ґанок! Величезна нога піщаного велета звелася над хлопчаком, що лежав… Богдан відкотився убік, злетів у повітря… Обличчя хлопця з міцно заплющеними очима гнівно пересмикнулося, меч знову закружляв, здухач кинувся на ворога…

Але Ірка бачила крізь вікно, як відьми знову розділились. Дві групки продовжували тримати чари, які керували піщаним і земляним големами. А третя почала збирати зламане гілля та згрібати до купи листя, хтось видер сидіння старої лавочки…

— Третій велетень буде з дерева, — зрозуміла Ірка. — Треба забирати Богдана з бійки, утрьох вони його порішать.

Старий настінний годинник глухо пробив північ.

— Увесь дев’ятий день іще попереду! — простогнала Тетянка. — Ми не протримаємось! Відьом багато, їх надто багато!

— Ага, — сумно кивнула Ірка. — З Оксаною й Стеллою ми б, може, і впорались. А разом із робленими вони ще штук п’ять монстрів підняти можуть. — У відчаї Ірка стисла кулаки, нігті вп’ялись у долоні. Гострий біль смикнув нерви й прочистив мізки холодним вітерцем. — Слухай! А якщо ми відріжемо роблених від хазяйок, то вийде — що лишаться самі Оксана та Стелла, і більше нікого!

— І ти знаєш, як це зробити? — напружено спитала Тетянка.

— Стелла обмовилась у Ментівського Вовкулаки в кабінеті! Якщо роблена відьма нападе на свою хазяйку — то, здається, вона оберне подаровану силу проти себе й одразу ж перестане бути відьмою! Це як коротке замикання!

— Та роблені ніколи в житті не підуть на своїх хазяйок, — знизала плечима Тетянка. — Чи ти хочеш кожну з них хапати за барки, тягати до Оксани зі Стеллою й вимагати: «Ану, дай їй в око!»? Вони й дадуть! З великим задоволенням! От лише не хазяйкам, а тобі!

— Мені, — задумано повторила Ірка. — Або тобі.

— Мене вони просто приріжуть, — уточнила Тетянка.

Примружившись, Ірка уважно обвела поглядом двір, ріг будинку, зиркнула на обох природжених, що метушились точнісінько навпроти її вікна. Потім кинулась до старого комода й витягла з нього пачку паперу й недогризок олівця. Жбурнула на стіл перед Тетянкою:

— Малюй! Мій портрет, а потім свій! Малюй!

— Ірко, ти що, офігіла?

— Малюй! — закричала Ірка. — Доки третій велет не піднявся, доки Богдан ще тримається — малюй!

Розділ 13, і останній

День дев'ятий, завершальний

— І не висовуйся з будинку, — наказала Ірка, накладаючи на зап’ястки й під коліньми польотну мазь. — Користь від тебе буде лише завтра, а до завтра ще дожити треба.

Ірка скочила на знайдену в коморі облізлу підлогову щітку й умить зморщила личко — шкарупка скалкувата ручка дерла її багатостраждальні долоні. Нахнюплена Тетянка простягнула їй два згорнутих у трубочку аркуші паперу.

— Нікуди! — ще раз безапеляційно повторило дівча. — Що б там не сталося. Пам’ятай: ти ще не відьма. — Ірка пригнулась до ручки щітки й вилетіла крізь виламані двері.

Тетянка кинулась до вікна. Богдан втрачав сили. Він ще продовжував метушитися між піщаним і земляним велетами, але його меч був уже не такий верткий. І літав здухач важко, болісно, ривками.

Тетянка стривожено глянула в дзеркало. Там корчився від болю другий хлопчак. Плече Богдана було неприродно вивернуте — щойно на Ірчиному подвір’ї велети торохнули його двійника об дерево.

А за парканом уже підводилося, розпрямляло плечі третє чудовисько — з гілля та листя. Відьми, піднімаючи його, тріумфально заверещали…

Раптом золотоволоса красуня Віка замахала руками й скрикнула:

— Драпають! Подивіться, вони драпають!

Роблені позадирали голови. І справді, прямісінько над ними в повітрі висіла стара щітка, на якій сиділа Ірка. А за спиною в Ірки… була Тетянка!

Навіть сама Тетянка, яка чудово знала, що там, в Ірки за