Рiднi дiти - Оксана Дмитрівна Іваненко
— Я тобі залишу мої білі банти в коси, — казала Тоня. Вона не знала, чим ще втішити подругу. На її думку, треба було б скоріше Світланку послати. Світланка менша, вона така весела, привітна з усіма, а от вона, Тоня, поїде, а Світланка лишиться.
Але й Світланчине серце було вщерть повнісіньке самопожертвою.
— Там вони тобі будуть потрібніші, — сказала вона схлипуючи. — Ти й мої забери.
— Ти тепер дружитимеш, напевне, з Надею? — спитала ревниво Тоня.
— Ні, я тепер ні з ким не дружитиму, поки ти не приїдеш. Але хай хто-небудь спить на твоєму ліжку, поряд зі мною. А то коли воно буде порожнє, мені буде страшно.
Тоню наче щось вкололо. Вона справді була дуже ревнивим другом. Та вона враз уявила, що Світланка вночі боятиметься і, може, плакатиме, а всі спатимуть, і ніхто не почує. Світланка запитливо дивилася своїми блакитними очима, чекаючи дозволу. Але Тоня цілком миролюбно сказала:
— Хай Надя спить.
Після вечері, коли всі лягали спати, Тоня, як завжди, дбайливо укрила Світланку великою ковдрою — «закутушкала». Це слово лишилося ще від мами, і Світланка, вже напівсонна, усміхнулася.
Так уже повелося з давніх-давен, з того самісінького вечора, коли вони, зустрівшись, мало не звалили одна одну додолу, і з того часу ніколи не розлучалися. Тоді вони вперше лягли поряд і Тоня дбайливо натягла якесь ганчір'я на Світланку.
Зустрілися вони куди раніше, але не пам'ятали одна одної, просто не помічали в юрбі дітей. Адже вони були зовсім маленькими, коли фашисти загнали тисячі родин за колючий дріт у Вітебську, а потім відвезли далеко-далеко в запечатаному вагоні. Тоні минав лише четвертий рік, коли забрали її з матір'ю, братиком і сестричкою.
У тому ж вагоні їхала і Світланка, трохи менша за Тоню. Тоня тулилася до худих колін матері, а Світланку тримала на руках молода перелякана жінка.
Перші дні діти голосно плакали, вартові кричали, били прикладами старших хлопчиків і дівчаток, матері затуляли руками дитячі ротики, віддавали свої пайки вонючої бурди з червою, яку називали «зуппе», ділили між малечею шкоринки хліба з тирсою. Але діти плакали — від постійного голоду, тільки все тихше, тихше.
Вони скиглили і скавучали, не в силі були підняти голосу і вмирали, наче танули на очах. Померли молодший братик і старша сестричка Тоні, їх вартові викинули на ходу з вікна вагона. А мати притулила до своїх висохлих грудей Тоню, зціпила зуби, щоб не кричати, і тільки сльози дощем лилися на брудне темне личко Тоні і лишали на ньому смуги.
Вони опинилися знову в концтаборі, брудні, голодні, обідрані, побиті. Ще й у Вітебську дорослих нещадно били, допитуючися, хто з партизанських родин і де партизани. А тут, в Аушвіці (діти вже потім дізналися про назву табору), били всі, і наглядачі, і наглядачки, навіть важко сказати за що. Гляне яка жінка не так, і вже над нею здіймається гумовий канчук.
Вранці, в полудень і ввечері вистроювали всіх на плац для перевірки, і всі стояли години три, незважаючи ні на яку погоду — чи дощ, чи вітер, чи сніг. І Тоня мусила стояти, і Світланка, і навіть ще меншенькі, бо були матері, які мусили тримати на руках немовлят, а півторарічна дитина стояла, тримаючися за лахміття, яке колись було халатом.
Отам, в Аушвіці, якось сірим ранком наказали вистроїти окремо дітей.
— Не дам! Не дам! — шепотіла Тонина мати.
— Не дам! Не дам! — кричала мати Петрусика, Тониного ровесника. Але наглядачка заговорила:
— Дикі люди. Ваших дітей перенумерують, то є порядок. Вони зараз повернуться.
Вони, справді, повернулися, і матері кинулися до них.
Діти плакали, стогнали, притулюючи до себе ліві ручки. Так, для фашистського порядку їм усім понаколювали номери на ручках... У багатьох руки поопухали. Що могли зробити матері?
Мати Петрусика сиділа й повторювала:
— Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять. Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять...
Це був номер її Петрусика.
Коли її спитали, чому вона повторює цей номер, вона, не повертаючи голови і похитуючись, як маятник, промовила:
— Щоб не загубити... Щоб не загубити... Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять... Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять...
Тоді й інші жінки почали заучувати номери своїх дітей, записувати їх на клаптиках паперу, на хусточках.
А другого дня повели перенумеровувати дорослих, навіть стару бабусю Василину, що лишилася з Ясиком.
— Хіба я втечу куди з моїми ногами, — казала бабуся Василина. Але й на її зморщеній, спрацьованій, висохлій руці накололи номер.
— Не дали вмерти вільною людиною,— заплакала вона.— З тавром у труні лежатиму!
Хіба вона уявляла, що не доведеться їй зовсім у труні лежати...
А мати Леночки, Зіни і Льоні Лебединських думала приховати Ори-сю. Їй же було всього кілька місяців.
Ні, і її взяли. Леночка кинулася до наглядачки, плакала, просила. Нічого не допомогло.
Навіть хлопчикові, який народився по дорозі, у вагоні, і тому накололи п'яточку, і він скоро помер...
Відтоді почалися перші свідомі, але туманні враження Тоні. Там, в
