Рiднi дiти - Оксана Дмитрівна Іваненко

Які великі, одверті листи вони писали один одному, хоча й досі Ліна не послала своєї фотокартки. І він не надсилав своєї, та однаково вони вже добре знали одне одного. Вітя знав про всі радості і тривоги Ліни, знав, що вона була в полоні і навіть боялася зустрітися з Танею. Він знав, як вона багато працює і наполегливо вчиться, як вона боїться фізики і математики, і дуже шкодував, що між ними така велика відстань і він не може допомогти їй, адже ці предмети він дуже любив і в військовому училищі склав на «відмінно».

От і зараз, коли Ліна сиділа з старшими педагогами і Мариною Петрівною, у неї в кишені синього робочого халата лежав ще не читаний і навіть не розпечатаний лист від Віті. Тому вона була в особливо піднесеному настрої і жваво брала участь у обговоренні плану.

До кімнати зайшла няня тьотя Феня і повідомила:

— Марино Петрівно, до вас якась жінка приїхала, з міськради, з обслідуванням.

— Попросіть до мого кабінету, я зараз. Власне, ми вже закінчили, — звернулась Марина Петрівна до виховательок, — а Ліну Павлівну попросимо переписати план з усіма додатками, які зараз внесли.

— Зараз переписати?

— Так, будь ласка, зараз.

І Ліна лишилася переписувати план, а Марина Петрівна пішла до жінки з міськради.

В будинку не було так парадно, як у першому, але було по-сімейному затишно і спокійно. Саме так — спокійно. Сліди жіночих дбайливих рук лежали на всьому. Квіти в недорогих горщиках, по всіх сходах широкі доріжки, подушки на канапі, в залі картини на стінах, великий портрет юного Леніна і букет квітів перед ним, фото, на роялі розкриті ноти, куточок з роботами дітей. Пройшли дві дівчинки в коричневих формах, чемно вклонилися. Галину Олексіївну провели в кабінет завідувачки.

— Пробачте, що затрималася, — заходячи, сказала Марина Петрівна і раптом усміхнулася привітною посмішкою.

— Дозвольте познайомитися, — мовила Галина Олексіївна.

— Можете не називати себе, — перебила її Марина Петрівна. — Хто-хто, а педагоги вас добре знають. А мені сказали — з міськради!..

— Та це ж так і є — з доручення міськради. — І Галина Олексіївна пояснила, в чому справа.

— Але ви знаєте, мені хочеться, щоб ви взагалі познайомили мене з вашим будинком, з дітьми. Мені у вас дуже подобається.

— Ви, мабуть, читали про наших дітей? — спитала Марина Петрівна.

— Ні, а що про них писали?

— А, так ви не знаєте нічого про наш будинок?

— Нічого, крім того, що це спецбудинок для дітей-сиріт.

— Це вірно, але більшість дітей до того ж ще вивезені з Німеччини, з концтаборів.

— Як? З концтаборів? А між ними нема хлопчика Ясика з Білорусі? — одразу спитала Галина Олексіївна.

— Ні, Ясика нема, а з Білорусі, взагалі, багато.

— Розкажіть про них, — попросила Галина Олексіївна.

І Марина Петрівна відчула тут не просто цікавість, а справжню увагу і переживання за дітей. У них одразу з'явилися взаємна симпатія і довір'я. Марина Петрівна докладно розповіла про перший час, як привезли дітей, як було важко повертати їх до життя. Вона розказала історію Каті, сестричок і брата Лебединських і про малят, як діти тепер вчаться і як ще багато треба зробити для них. У кожному слові відчувалось материнське піклування.

— Їм, як нікому, потрібні затишок, тепло, увага, — казала вона. — Але й сюсюкати над ними, бідкатися не можна. Просто треба, щоб вони жили бадьоро, цікаво, вчилися і відчували себе, як усі радянські діти, щасливими і потрібними нам усім. Нам тепер багато школа в цьому допомагає. Ну, а в мене основне, по правді казати, — поправити їхнє здоров'я. Мені от обіцяли дати кілька місць до кримського санаторію. Посилене харчування виклопотала, зовні вони вже цілком добре виглядають, але зовнішній вигляд це ще не все. Ви нам також допоможете, а крім того, — Марина Петрівна хитро всміхнулася, — я б хотіла і експлуатнути вас. Діти були б такі щасливі, коли б ви їм щось прочитали, розповіли.

— Будь ласка, з охотою, — сказала Галина Олексіївна, — коли завгодно. Це буде найкраще знайомство.

— Навіть сьогодні? Адже сьогодні субота.

— Навіть сьогодні! От ви мені тільки розкажете і покажете, що треба для мого обслідування, а потім, будь ласка, я у вашому розпорядженні.

Вони пішли оглядати будинок, а Ліна сиділа собі в кімнаті завпеда Софії Миронівни і нічого, нічого не знала.

Спочатку вона прочитала Вітин лист, вона вже не могла далі витримати і носити його нерозпечатаним. Хоча він був коротенький, але, як завжди, такий хороший! Він починався: «Дорогий друг Ліна!» і підпис був: «Ваш Вітя».

Вітя не писав одверто, але Ліна зрозуміла, що він збирається кудись далеко і що він писатиме, обов'язково писатиме, що він уже не уявляє собі життя без її листів, що вона йому найближчий друг на світі, хоч він її ніколи не бачив. «Коли ж, нарешті, ви надішлете ваше фото? Хоча мені здається, я й без фото вас знаю».