Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

Лета залишилася позаду. Дорога йшла повз апельсинові та лимонні гаї. Подекуди крупками стояли пальми, розкинувши у височині пір’ясте листя, схоже на опахала. Злата чудувалася дивовижним деревам і плодам, що були рідкістю в її краях.

Сонце хилилося до заходу. Його жовтогарячий диск завис над верхівками дерев, як гігантський апельсин. Злата брела навмання. Вона не знала, хто живе в цих краях і де знайти притулок на ніч. Ось уже вогненне кільце сонця торкнулося крон дерев і почало наливатися багрянцем, поки останній відблиск його не згас за лісом. Непомітно підкралися сутінки.

Злата вирішила, що настав час улаштуватися на ночівлю, і зійшла з дороги, присівши просто біля узбіччя. Стомившись за день, дівчина з насолодою лягла на килим із трав і відразу ж заснула, так ніби лежала не на голій землі, а на пухових перинах. Їй наснилося чудове покинуте місто. Злата блукала між залишених будівель, не зустрічаючи жодного мешканця. Тільки будинки дивилися на неї порожніми очницями вікон. Вона почула голоси й поспішила вулицею, сподіваючись за рогом зустріти хоч одну живу душу, але й там нікого не було.

Раптом хтось схопив Злату за плече. Вона хотіла закричати, але голос не слухався. Злата смикнулася і… прокинулася. Над нею схилилися чоловік десять воїнів у дивному одязі, схожому на лати римських легіонерів. Один з них торсав її за плече. Миттю звільнившись від оковів сну, Злата підхопилася й уп’ялася в незнайомців. У місячному світлі їхні шоломи й панцирі тьмяно відсвічували сріблом. Один з воїнів скинув шолом, і, на свій подив, Злата побачила жіноче обличчя й каштанове волосся, що розсипалося по плечах.

— Хто ви, жінки чи воїни? — запитала Злата.

— І те, й інше. Ми — амазонки. А хто ти? Як опинилася тут? І чи не задумуєш ти чого злого?

— Що ви! Я — проста земна дівчина. І все, чого хочу, так це повернутися додому, — запевнила Злата.

— Проста земна дівчина? — глумливо промовила амазонка, і її повірниці розреготалися. Несподівано обірвавши сміх, діва-войовниця оглянула Злату поглядом повним ненависті. — Тобі не обдурити нас. Так, ти — земна дівчина, але не така проста, якою хочеш видатися. Ти — Олена, та, через яку почалася кривава Троянська війна і сто років лилася кров людей і богів. Твоя краса сіє біди й нещастя. Ти заслуговуєш на смерть.

Амазонки войовничо схопилися за короткі мечі, що висіли в них за поясом. Злата не на жарт злякалася.

— Та ні ж! Мене звуть Златою. Я нікому не заподіяла лиха! — вигукнула вона.

Амазонки перезирнулися.

— Що будемо з нею робити?

— Візьмемо з собою до міста. Завтра уранці буде видніше. Там розберемося, бреше вона чи говорить правду, — відповіла брюнетка, що була за головну.

Вона дістала мотузку й почала скручувати Златі руки, щоб прив’язати її за кінським хвостом, але юна амазонка з розкішним кучерявим волоссям кольору стиглої пшениці зупинила її.

— Почекай, Аристеє. Хіба справедливо карати її за провину, яка ще не доведена? Пішки шлях видасться їй нескінченним. Прошу, дозволь їй поїхати зі мною. У мене сильний кінь, він витримає двох.

— Ти занадто м’якосерда до ворогів, Вего. Колись це погубить тебе, — похитала головою Аристея.

— Але вона не ворог, — м’яко посміхнулася дівчина.

— Нехай буде по-твоєму, але якщо вона збрехала… — амазонка войовничо схопилася за руків’я меча, і цей жест докінчив її фразу красномовніше за слова.

Злата з вдячністю сіла на коня позаду юної амазонки, і вони вирушили в дорогу. Дивлячись, що їх ніхто не підслуховує, Вега тихенько сказала:

— Не бійся, Аристея зовсім не зла. Просто амазонки змушені бути сильними й безжалісними, інакше чоловіки візьмуть гору над нами.

— Що поганого в тому, щоб бути під захистом чоловіків? — відмовила Злата.

Вега боязко озирнулася і, переконавшись, що ніхто не чув слів Злати, застерегла її:

— Не здумай нікому сказати про це. Подібними розмовами ти накличеш біду.

Злата не розуміла, що поганого в її словах, але, схоже, треба було придивитися до місцевих звичаїв, перш ніж щось говорити й робити.

Пізно вночі загін заїхав в оточене високою фортечною стіною місто. Злату замкнули в келії, де не було нічого, крім твердого ліжка, накритого тонкою ковдрою з верблюжої шерсті, і грубо збитого столу. Злата не сподівалася на привітний прийом і розкішні апартаменти, але була впевнена, що назавтра усе з’ясується і її відпустять. Щойно її голова торкнулася подушки, як вона заснула, як людина з чистою совістю, якій нічого боятися.

З