Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

— Почекай, — зупинив він її. — У нас немає...

— Ой, — засмутилася Лінка. — Авжеж. Тоді не треба, краще ні...

Крізь неї мов буря проходила. Лінка вся тремтіла. Дивилася на нього таким голодним поглядом, таким сповненим докору, що його розчарування негайно зросло удвічі, та де там удвічі — удвадцятеро!

— А може... — запропонувала вона, — лише хвилинку? Ну, сам розумієш.

Вона його прагнула. Адріан відчув ще сильніше бажання. Майнула думка, що можна збігати на бензозаправку, але він швидко відмовився від цієї ідеї.

— Я буду обережним, — пообіцяв він і вже пригортав її міцніше до себе, і вже був там, у тому раю, про існування якого раніше навіть не думав.

Ніхто з них не знав, що сталося. Ліжком неначе пролетіла блискавка. Якийсь несподіваний електричний розряд, сліпучий спалах магнезії, летюча зірка. Адріан відсахнувся від Лінки.

— Що сталося? — спитала вона.

— Нічого... Не знаю. Тут щось було. Пробігло мені по спині. Схоже на щура.

— Щура? — Лінка підхопилася й побігла до передпокою. Клітка виявилася порожньою. А клапті обгорткового паперу лежали біля відкритих дверцят.

— От хитрунка! — вигукнула Лінка. — Відчинила собі!

— Хто відчинив?

— Ну, як це хто? Фретка! — усміхнулася дівчина. — Те, що пробігло тобі по спині — це твій подарунок на День Валентина. Але де вона?

— Це дівчинка?

— Звісно. Адже дівчатка розумніші, хіба ти не знав? Ходімо її шукати.

Пошуки фретки зайняли понад чверть години. Романтичний настрій де й подівся, та коли обоє знайшли й упіймали тваринку, то вже реготалися до знемоги.

— Я цього Дня Валентина в житті не забуду. Ти справді купила мені фретку? Назвемо її Валентина, гаразд?

— Звичайно, чудово! Але попереджаю — у мене більше немає ідей щодо жодних інших подарунків. Після «Пендоліно» й фретки мій ліміт вичерпано. Наступного разу куплю тобі шкарпетки, добре?

— Авжеж. Або їжу для фретки, це теж супер. Адже тепер я муситиму її утримувати.

— Ага. Така собі фретка — то майже як дитина.

— Лише майже!

— Адріане! Але... нічого не сталося?

— Здається, ні, фретка нам завадила.

— Точно?

— Здається, що так, — сказав він. — Усе сталося так швидко. Але я не...

— То й добре, — відповіла Лінка. — Бо все було добре.

Десь усередині її таки переслідувала думка, що це було не так уже й безпечно, як вона думала. Але вона не скаже йому нічого й не хвилюватиметься. Тепер однаково запізно. Імовірність завагітніти була, наскільки вона знала, невеликою. Лише недавно скінчилися місячні, тож зараз, мабуть, У неї неплідні дні. Але Лінка вже не пригадувала, як воно насправді.

Вирішила почитати про це вдома в інтернеті, а зараз відсвяткувати з Адріаном. Вона б радо залишилася в нього на ніч. Вони вже запланували таку можливість, бо на початку квітня Адріанів тато виїздив на конгрес хірургів. Треба лише вигадати якусь казочку для мами.

Березень

Зі щоденника Наталії.

Я більше не можу ходити на фітнес. Не можу дивитися на Шимона, а він постійно там. Матері про це теж не можу сказати, бо вона купила мені тримісячний абонемент. Не знаю, що робити. Погода жахлива, бігати я ще не можу (якби вирішила спробувати), на ковзани вже запізно, зрештою, мені вдалося на них покататися лише раз.

Я вирішила піти в басейн. Крім дієти найважливіше багато вправлятися, бо м'язи спалюють значно більше калорій, ніж жир. Найгірше — це не їсти й припинити будь-що робити. Тоді метаболізм сповільнюється.

Те, що я не їм, викликає в мене дедалі менше проблем. Я часто ловлю себе на тому, що доводиться примушувати щось у себе ввіпхнути. Усі порції здаються мені завеликими. Не уявляю, як можна з'їсти цілу піцу. Навіть шматочок годі уявити. Тепер для мене найкраща їжа, якщо йдеться про розмір — це чверть помідора або яблука. Є ще такі маленькі, найменші йогурти, ці теж норм, хоча зазвичай мені й половини вистачає. Я думала про голодування. Трохи читаю про це. Скрізь його неймовірно розхвалюють. Мовляв, очищує організм, відмолоджує, покращується робота всіх органів. Чому б і не спробувати?

Голодування означає цілковиту чистоту. Я сумую за цим відчуттям, прагну його. Мені хотілося бути чистою, як немовля, яке ще ніколи не куштувало їжі. Узагалі не хочеться думати про травлення. Я б хотіла бути порожньою всередині, не поглинати нічого, крім води. Вода видається мені чистою, шляхетною. І нічого із себе не виділяти. Шкода, що не можна черпати енергію із зірок. А може, таки спробувати? Закінчую, мати стукає.

Наталія закрила папку «Наполеонівські війни» й підвелася, щоб відчинити двері.

— Що таке? — спитала.

Мати виглядала, як утілення нещастя. Невже це ніколи не закінчиться? Вона досі не переодяглася, ходила у своєму світло-рожевому халаті з довгим ворсом, який скидався на шкуру якоїсь дивної тварини. Під халатом мала одну зі своїх чудових нічних сорочок, оздоблених мереживом, які вона так любила. Та в поєднанні з усім нещастям, яке мати носила в собі, ця сорочка здавалася жалюгідною. Узагалі вся мати здавалася жалюгідною.

— Нічого, — мати знизала плечима. — Що ти робиш? Учишся?

— Ну, звісно. А що мені ще робити? — огризнулася Наталія. — Ти ж знаєш, скільки в нас уроків, це якийсь кошмар. Тому якщо ти не хочеш сказати нічого важливого...

— Ні, я лише... так собі прийшла. Може, щось з'їси? Може, посмажити тобі млинчики з яблуками й цукром? — запропонувала.

— Мамо, ти ж знаєш, що я не їм такого. І я справді не маю часу! — сердито відказала донька. Останнім часом мати страшенно її дратувала. Поринула у власний світ, її цікавив тільки батько, тільки власне горе! Ще трохи — і сама дивуватиметься, що за вікном світить сонце