Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

Ти ще сіпаєшся? Дивно. На твоєму місці, я б собі харакірі зробила. Випила мільйон крихітних блакитних пігулок. Лягла головою на трамвайні рейки. То як? Далі прикидатимешся лошарою? Позичити тобі суперклей? Бо якби ти вирішила свою довбню запхнути ведмедеві в пащу, то його би знудило. То що? Неприємно тобі? Вже слізками вмилася? Так і має бути. Бо ти пишеш про те, на чому анітрохи не розумієшся. Дурню суцільну. Живишся казочками, виссаними з пальця. Називаєш хворобою те, що виглядає прекрасним. Ти жодного поняття не маєш, що таке чистота, легкість, ефемерність. Нічого не тямиш. Раджу тобі видалити свій пост.

Friendly Anne

Лінці аж недобре зробилося, вона вся спітніла. Жахливо, як хтось міг таке написати? Чим вона завинила? Вона лише описала реальну історію. Чому на неї напалася якась аноректичка? Бо Лінка відчувала, що це комент аноректички. Ій було неприємно. На щастя, далі йшли й інші коменти, деякі спрямовані проти «Приязної Анни»:

Звідки в тобі стільки в'їдливості, Приязна Анно? Ти анітрохи не приязна. У нашій країні панує свобода слова, і будь-хто може писати все, що йому заманеться. Авторка блогу описала справжню історію й показала зі своєї точки зору. І має на це право.

Катана

Якщо в цій країні й панує свобода слова, то мені теж можна сказати: пішла далеко. Греби звідси! Що стосується авторки блогу, то даю добру пораду: іди висрись, бо навіть це краще за твою гівняну графоманію.

Friendly Anne

Лінка зітхнула й вимкнула комп'ютер. Вона вся тремтіла. Її текст викликав таку реакцію, але чому? Чому ця дівчина (Лінка була переконана, що дівчина) так жахливо поводиться? І тоді Лінка просто розплакалася.

* * *

— Ну, от у тебе й з'явилася своя особиста хейтерка, — мовила Зуза. — Не переймайся. Це свідчить про те, що ти пишеш класно. Хейтери завжди нападають на тих, хто має власну думку.

— Як ти гадаєш, хто вона?

— Гадаю, що ніхто. Бо лише такі й мають час, щоб писати дурниці.

— Ми її знаємо?

— Ти що, жартуєш? Хто б це мав бути? Хейтери анонімні, у тому й справа. Вони ніколи не називаються, навіть не натякають нічим, щоб їх не вирахували.

— І що мені із цим робити?

— У тебе є дві можливості: або долучитися до дискусії, або ні, і продовжувати робити своє. Я б на твоєму місці написала, що дякуєш усім за коменти. І що це не останній текст на цю тему. Не останній, правда?

— Звісно, що ні. Я збираюся написати про канони краси. Мені здається, що це має бути цікаво. Розумієш, порівняти: як було колись, і як із цим нині, або як це виглядає в інших країнах...

— Мабуть, скрізь однаково. Що худіша, то краща.

— Та я не певна. Здається, у Бразилії не так. Досить подивитися на карнавал у Ріо, там у дівчат такі задочки...

— Може, вони генетично схильні до повноти...

— Дехто, може, і так, — усміхнулася Лінка. — А ти? Про що ти писатимеш?

— Не знаю, після того, як Азор мене так принизив, чомусь не хочеться писати.

— Не жартуй. Треба бути сильною, а не розкисати відразу. Я б із цих твоїх «П'ять чи десять способів, щоб...» створила цілий цикл.

— То це мають бути смішні тексти чи серйозні?

— Не знаю... Найкраще, і такі, і такі. Щось схоже, як ти написала про тирана, — Лінка задумалася. — Загалом це було написано жартівливо, але на серйозну тему.

— Гаразд, я подумаю. А ти? Що робитимеш?

— Іду на роботу. Так не хочеться. Щось я останнім часом не знаходжу спільної мови з начальницею. Вона мені страшенно набридла, але ж не можна отак відразу відмовлятися. Крім того, я навчилася обслуговувати клієнтів, і мені не хочеться шукати нову роботу.

Лінка справді втомилася. Рута ставилася до неї дедалі гірше. Крім того, постійно скидала на Лінку нові й нові обов'язки, причому такі, яких раніше не було. Усе почало погіршуватися після канікул. Бо Рута розсердилася, що погодилася відпустити Лінку. Весь час нарікала, що через неї не може скласти якийсь іспит, що його перенесли. Та нічого не вдієш, Лінка не збиралася втрачати квитки на поїзд і відмовлятися від поїздки.

— Хіба не можна зачинити кав'ярню на кілька годин? — спитала вона, коли Рута страшенно не неї напалася.

— Ти здуріла? — питанням на питання відповіла Рута. — Це тобі не забава, зарубай собі на носі, це серйозний бізнес. І таким чином можна всіх клієнтів розгубити.

— А ти не можеш повісити оголошення, мовляв, аварія, перепрошуємо, чи щось таке?

Рута нічого не відповіла, лише глянула на Лінку скривившись. І щойно Лінка після поїздки повернулася на роботу, як відразу отримала есемеску:

Привіт, Лінко. Перш ніж прийдеш нині, купи продукти. Кілограм лимонів, три літри молока, спельтове борошно (в мережі «Пйотр і Павел»), яйця, лосося для салатів (але не шматочками, найкращий у «Simply»). Якщо не маєш грошей, забіжи дорогою, а ні, то потім собі візьмеш із каси».

Лінка розсердилася. У неї ледве був час, щоб після уроків на хвилинку забігти додому, залишити рюкзак і щось нашвидку перехопити — і вже треба було мчати до кав'ярні. Цього разу вона не встигла навіть поїсти. Перспектива працювати кілька годин натще їй не всміхалася. Але дівчина подумала, що це, мабуть, якась виняткова ситуація. І все-таки була розлючена, бо спершу довелося йти до «Пйотра і Павела» по борошно, а тоді до «Simply», де купила решту продуктів і відстояла чверть