Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

і її огорнула лють. Навіщо писати про те, на чому взагалі не розумієшся? Яка самовпевненість! Пише про схуднення, але ж сама ніколи не сиділа на дієті! Найменшого поняття про це не має. А ця товстуха? Хто вона взагалі така? І це називається аноректичка? Важить тепер п'ятдесят п'ять кілограмів і задоволена собою? Вона ж знову страшенно товста! Наталія вирішила подзвонити до Лінки й висловити їй усе, що думає.

— Привіт, я прочитала твій блог, — сказала, навіть не привітавшись.

— І як? — запитала Лінка. Наталія знала, що подруга зараз усміхається, вона відчувала це в її голосі. Зараз їй перехочеться усміхатися. І таки перехотілося, бо Наталія сказала:

— Ти пишеш дурниці, безнадійні дурниці. Нічого про це не знаєш. Той, хто читає твій пост, може подумати, що дієта — це погано. Що краще бути грубезною, мов свиня, аніж щось із цим зробити... Немає жодних фактів, самі вигадані історійки. Сумніваюся, що все це правда.

— Це правда, Наталіє...

— Не хочу з тобою говорити. Ти жодного разу навіть не подзвонила, відколи ми бачилися востаннє.

— Я дзвонила!

— Дзвонила? Один раз? А тоді чекала, що я передзвоню, еге ж? Якщо хтось хоче поговорити і відчуває потребу, то дзвонить, доки не додзвониться. До Адріана ти б теж так дзвонила? Один раз? А якби він не перетелефонував, то більше б навіть не намагалася?

— Це зовсім інша річ...

— Звісно, бо він близька тобі людина, а я ніхто?

— Це не так! А стосовно цієї статті... Наталіє... — Лінка перевела подих. — Ти ніколи не думала, що... що це небезпечно так худнути, що можна потрапити в халепу? Те, про що розповідає ця дівчина — просто жах. Я навіть не все описала, але це жахлива хвороба, і я не хочу, щоб ти...

— Відчепися, — відрубала Наталія. — Я тобі вже вп'яте чи вдесяте повторюю, що в мене все під контролем, і мені ніщо не загрожує, тому просто відчепися зі своїми теревенями!

— Але чому ти зі мною так говориш?

— Але чому я з тобою так говорю? — передражнила її Наталія. — Бо ти мене, блін, жахливо дратуєш! Усі ви мені в печінках сидите, а ти найдужче. І не дзвони більше зі своїми журналістськими брехнями, мене від них нудить! Якщо хочеш собі писати різну дурню, то пиши, але мене в це не вплутуй, ясно? Па-па!

І поклала трубку. Лінка сиділа ошелешена. Не знала, що робити. Спробувати подзвонити ще раз? Образитися? Подзвонити комусь і пожалітися? Зателефонувала до Зузи і про все розповіла.

— Ну, у мене для тебе несподіванка, — сказала подруга. — Буквально десять хвилин тому до мене подзвонив Азор і по-обзивав останніми словами через мій текст. Боже, чого він лише не молов. Я аж дивуюся, що взагалі зустрічалася з таким хлопцем, та ще й понад рік! Зарозумілий клоун!

— Що ж, нині ми зіштовхнулися із журналістським прокляттям. Тобто невдоволеними читачами, — пожартувала Лінка.

— Таке воно життя. Може, підемо в такому разі на морозиво? — запропонувала Зуза, яка обожнювала морозиво в будь-якому вигляді.

— У таку холоднечу? — Лінка здригнулася. Від думки про морозиво, коли за вікном шаленіла віхола, їй зробилося страшно.

— Я й забула. Чорт, у мене так зашкалило адреналін, що я на мить подумала, що вже літо. Геть забула, що діється на вулиці. Дивина, га?

— Ні. Це вони дивні. Ходімо на гарячий шоколад. Що скажеш?

— Чом би й ні, — погодилася Зуза.

* * *

— А я щось для тебе маю, — повідомив Адріан.

Коли він подзвонив, Лінка вже лежала в ліжку. Дівчина зраділа. Вона любила, коли Адріан дзвонив перед сном.

— Що саме? — промурмотіла Лінка.

— Знаєш, що буде післязавтра?

— Умгу, контрольна з матьохи.

— Не контрольна з матьохи, баранице, а...

— Як ти мене назвав? Бараницею?

— Це я так пестливо, — виправдовувався Адріан. — Ну, сама розумієш. Це як «віслючко», теж непогано.

— Віслючко — це непогано? Якісь у тебе дивні еталони краси, — захихотіла Лінка.

— Так чи сяк, моє любе ослятко, післязавтра навіть твоя вчителька матьохи, коли вже перевірить ваші нещасні контрольні, відзначатиме День Закоханих.

— Ну, вона, мабуть, що ні, — засміялася Лінка. Математичку аж ніяк не можна було уявити за якихось романтичних обставин. То була присадкувата жінка, яка носила берці й віддавала накази, наче жандарм. — Але справді, післязавтра День святого Валентина.

«А в мене, звісно, знову немає подарунка», — подумала вона. І чому із цими подарунками доводиться постійно так морочитися? Без кінця вона переймається, що в неї або немає грошей на подарунок, або часу, щоб його купити, а найчастіше вона просто не уявляє, що можна подарувати. Щойно було оте «Пендоліно», а тут — маєш: День Валентина.

— Я хотів би запросити тебе на святкову вечерю додому, — сказав Адріан. — Хата вільна, батько на чергуванні. Якраз на Валентина! Уявляєш? Як нам пощастило!

— Клас! Мабуть, я напишу подячного листа до лікарні, де він працює!

— Але скажи: хочеш, щоб я приготував щось особливе? Чи мені самому вирішувати?

— Авжеж, авжеж, — пожвавішала Лінка. — Приготуй омара, фаршированого перепелиними яйцями аи français У соусі бешамель.

— Омара я тобі можу приготувати в соусі із грязюки. Або фретку...

— А фретка ще в тебе?

— На жаль, лише до завтра. Франек її забирає, він уже повернувся.

— Шкода, вона така класна, я до неї звикла.

— Я теж. Мабуть, я й справді куплю собі таку.

Клац! Лінці сяйнуло. Подарунок. Цікаво, скільки коштує така фретка?

— А якщо серйозно? Маєш якісь побажання? Бо я подумав, що це буде частиною подарунка. Приготую щось на твою честь. Те, що ти сама захочеш.

— Ого, жодна з моїх подружок не повірить у щось таке. Приготуй, що сам хочеш, але якби ти знову зробив отой десерт...

— Тирамісу?

— Ага, тирамісу із фруктами. Ммм, то була така смакота!

— Окей, шеф-кухар усе записав і тепер піде спати. Добраніч!

— Добраніч, — відповіла Лінка й поклала слухавку. А тоді усміхнулася до себе.

* * *

Наталія стояла перед дзеркалом. Нині День святого Валентина. Прикро. Нема з ким відзначати. Марцін покинув, Шимон покинув. Усі її покинули. Дівчина втягнула живіт. Вона постійно помічала ті частини тіла, які вимагали