Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

— Ну ти й виросла! Вибуяла!

— Вона вже не росте, Мареку. Зате схудла.

— Схудла? А чому?

— Бо сидить на дієті, — квапливо повідомила мати, неначе батько щойно повернувся з іншого континенту, і тепер треба було притьма розповідати йому про все, що діялося протягом останніх місяців.

— Здається, це природно в її віці? — знову всміхнувся батько.

— Так, тату, це дуже природно. Адже кожна дівчина хоче гарно виглядати, правда?

Ах, їй так кортіло сказати, що інакше станеться те, що трапилося з її родиною, але вона промовчала.

— Я чув, донечко, що ти маєш проблеми в школі, тому й прийшов.

«Донечко» — теж іще! Із батькових вуст це слово пролунало, як образа. Наталія почувалася так, ніби їй дали ляпаса. «Донечко». Не бачив її від жовтня, а тепер «донечкою» називає... І вона не втрималася.

— Певне, треба було одиницю отримати, щоб ти прийшов!

— Наталіє! — вигукнула мати. — Що ти таке кажеш!

— Було б чудово, якби ти бодай кілька хвилин помовчала, мамо. Маємо, що маємо, і час нам це зрозуміти Точніше, вам, бо я все зрозуміла вже давно. Одиниця за семестр з одного предмету. Це не трагедія, тату, особливо, якщо зважити на те, що інші три я виправила. У цій школі важко, дуже високий рівень. Якби ти зволив бодай раз до мене подзвонити й запитати, то я б тобі розповіла. Та, мабуть, такої потреби ти не відчуваєш. Тому повторю ще раз: одиниця з одного предмету — не трагедія. Тим більше, що вчителька латини поставила одиниці шістьом особам. Вона вважає, що краще нас так налякати, щоб усі взялися до праці. Трагедія в іншому. Трагедія — це те, що тобі на мене начхати! Просто начхати! А це означає, що так було завжди. Адже це не змінюється. Отож усе моє дитинство було брехнею, витвором уяви! Зрозумів? А позаяк ти прийшов сюди, щоб обміркувати подальші кроки, дозволь мені тобі їх показати. По-перше, одиницю я виправлю, не хвилюйся. По-друге, більше не приходь. Як бачиш, ми собі даємо раду й без тебе.

Запала мовчанка. Мати й батько сиділи непорушно й мовчали. Батько кахикнув.

— Узагалі Аліція... — хрипко проказав він, — теж уважає, що ми повинні бачитися частіше. Може, ти б якось прийшла до нас. Вона пече дуже смачний сирник. А ти ж його любиш...

О ні. Цього вже Наталія стерпіти не могла. Ну й фуфло. Мати сидить поруч, хіпстерка стара, а батько наче Пилип з конопель, вихоплюється із цією Аліцією та її сирником. Мати якось дужче губи кусає. Зараз розплачеться, а цього Наталія вже точно не стерпить.

— Подякуй Аліції за її запрошення, — процідила вона. — Може, колись й завітаю. Коли тебе не буде. До побачення, татусю.

Вона відчувала, як усі ці емоції вирують їй у животі, її знудило, причому буквально. Дівчина швидко побігла до ванної й виблювала геть усе: і цю зустріч із батьком, оте його «донечко» і «щасливе» дитинство. Звісно, за мить мати почала грюкати у двері.

— Дай мені спокій!

— Мені треба до туалету! — відповіла мати.

«Так я й повірила, — подумала Наталія. — Брехня. Певне, що їй не треба, це лише спроба мене звідси витягнути. Ну й нехай».

Наталія вийшла з ванної.

— Я до себе й хочу побути сама. І щоб нікому навіть на думку не спало туди заходити, — попередила вона.

— Гаразд, гаразд, не хвилюйся так, — намагалася заспокоїти її мати. — Батько вже пішов.

— От і прекрасно, — відповіла Наталія. — Краще йому більше тут не з'являтися.

— Ти занадто сувора до нього.

— Я? Занадто сувора? Мамо!

І замовкла. Ні, їй більше немає чого сказати. Вона не могла зрозуміти матері. Дозволити так себе принизити, та ще й захищати його! Здається, мати була з іншого тіста. Вона б нізащо не дозволила так до себе ставитися.

Зачинилася в кімнаті. Усе в ній аж вирувало. Хотілося знову пережити всю цю сцену й наверещати на них ще дужче. Щоб вони нарешті зрозуміли.

Сиділа біля письмового столу й машинально колола долоню заструганим гострим олівцем. Коли натиснула сильніше, зробилося боляче. Біль приносив полегшу. З коробки для шкільного приладдя витягла ножика для розрізання паперу. Наталія знала, що він дуже гострий, бо якось випадково ним порізалася й відтоді завжди пильнувала. Глянула на свою ліву долоню. Цікаво, як воно буде, бо ж трохи лячно. І водночас Наталія відчувала, що їй стане легше. Провела ножем по світлій шкірі. На лінії розтину з'явилися краплини крові. Боляче, хоч розріз і не був глибоким. Якщо хтось спитає, завжди можна сказати, що порізалася сторінкою книжки. Перевела подих. Який спокій. Допомогло. Лягла на ліжку й заплющила очі. Наталія заплакала, сама не розуміючи, коли й чому. Але то не був плач, сповнений розпачу. Навпаки, від нього ставало легше.

* * *

— Мені вдалося її переконати зустрітися з тобою, — сказала Зуза.

— Кого?

— Марту. Оту дівчину, я ж тобі розповідала, що вона мала колись проблеми з анорексією і, здається, з булімією теж. Виявилося неважко. Марта справді багато пережила. Сказала, що хотіла б застерегти інших.

— Супер. Дякую, Зуза, я така рада.

Лінка вийшла із трамваю біля площі Нарутовича. Швидко відшукала номер будинку й натиснула кнопку домофону. За мить почувся сигнал. «Третій поверх», — повідомив чийсь голос.

Слухняно піднялася сходами. Дівчина, яка відчинила двері, узагалі не здавалася худою. Вона відразу впіймала Лінчин погляд.

— Я знаю, тепер би ніхто не сказав, що в мене анорексія. Але це було давно. Уяви, я важила менше, ніж сорок кілограмів. Залазь. Зуза мені про тебе розповідала. А я почитала твій блог. Дуже класний, я добряче посміялася. У тебе хист до сатири... Але ця розмова буде серйозною, правда?

— Дуже серйозною. Бо я переважно пишу серйозно... Лише останній текст був такий... задля розваги. Але раніше я завжди порушувала важливі теми. Наприклад, написала статтю про те, як молодь заробляє гроші. Його опублікували У «Випускнику», — похвалилася Лінка.

— Вітаю! — Мартине обличчя проясніло. Дівчина скидалася на Білосніжку. У неї було чорне волосся із гривкою й дуже світла шкіра, на якій у морозяний день напевне розквітав рум'янець. — Питимеш щось? — спитала вона.

— Якщо тобі не важко, то щось прохолодне.

Марта принесла сік і дві склянки.

— Ну,