Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

* * *

Якби хтось подивився здалеку на Лінку й Адріана, які йшли під руку, то напевне помітив би, що вони крокують в однаковому темпі. Зрештою, це була їхня гра. Якщо крок робила взута в сірі «Уггі» нога Лінки, такий самий крок робила Адріанова нога в кросівку. Щойно хтось із них зауважував, що ритм неоднаковий, він негайно підстрибував на місці, щоб змінити ногу. Вони намагалися ходити в унісон. А ще на головах мали схожі шапки-вушанки.

Вітряно було навіть у лісі, який перетинала дорога, що провадила на пляж. Що вже казати про сам пляж, отам була просто холоднеча! Так-от, якби хтось придивився до цієї пари (проте не придивлявся ніхто, бо о цій порі року жодна нормальна людина не прогулювалася узбережжям), то помітив би їхні намагання з'єднатися між собою, попри те, що погода силкувалася будь-що їх розділити.

Вітер крутив млинка, примушуючи шалено танцювати великі сніжинки, які вперто сипалися з неба от уже кілька днів, залазили скрізь, а вже найбільше до очей, носа й рота. Лінка й Адріан не лише йшли дружно, вони ще й дружно нахиляли голови, щоб бодай трохи затулитися від вітру.

І вони були б у всьому однакові на сто відсотків, якби не те, що саме сварилися. Загалом це було доволі нелегко, бо через віхолу й вітрюган до їхніх вух доходили хіба уривки фраз.

— Я не збираюся харчуватися найдешевшим їдлом на канікулах лише через те, що в тебе немає грошей! Я ж сказала, що в мене є! І я заплачу за цю рибу, у чому справа?!

— А я не хочу, щоб ти постійно за мене платила, зрештою, ти вже однаково заплатила за мій квиток!

— Бо я працюю, то й можу собі дозволити! А ти теж мав підшукати собі якусь роботу!

Адріан це чудово знав, бо мав знайти роботу ще у вересні. Був січень, а він навіть не починав шукати. Він багато вчився, удома мав усе, чого душа забажає, ще й кишенькові отримував.

— Ти страшенний ледацюга!

— Може, і так, але не треба на мене так кричати! Ти вже все сказала, що про мене думаєш, причому не вперше. Я зрозумів. Я ж обіцяв, що пошукаю якусь роботу після приїзду!

І замовк.

«Образився», — подумала Лінка. Може, вона занадто на нього напосілася? Це зіпсує їм поїздку. Чорт, ну чому їй ніяк не вдається втримати язика на припоні? Дівчина зітхнула. Вирішила дати йому можливість охолонути, а тоді перепросити, коли їх уже перестане шмагати жорстокий вітер. Щоправда, вони от-от мали вийти на пляж, а там же вітрюган буде ще дужчий...

На їхній подив усе виявилося зовсім не так. На пляжі було тепліше, ніж у порту, і сяяло сонце! Якусь хвилину обоє йшли мовчки. Ліва нога, права нога. Тиша, лише вітер і море.

Нарешті Лінка не витримала.

— Адріане, пробач. Не треба було мені такого казати.

— Але ти завжди дуже відверта! — буркнув, іще сердитий, Адріан.

— Авжеж. Це мій недолік. Але ти принаймні знаєш, що я нічого від тебе не приховую.

Вона не сказала цього якось іронічно, але хлопець зрозумів, що це стосувалося його вчинку. Того, що він зробив тоді в Лондоні. Хіба могло бути інакше? Він ніяк не міг забути про те, що сталося. Не міг забути, як її ошукав. І до того ж, не відразу їй про це сказав. Відчув, як на очі набігли сльози.

— Ти не забула, правда? — сказав, перш ніж устиг подумати, чи взагалі варто порушувати цю тему.

Лінка глянула на нього спантеличено.

— Адріане... але ж ми взагалі не про це говорили... Чому тобі це спало на думку?

— Не знаю. Бо ти сказала, що завжди все говориш відверто.

— Так... але я не певна, чи у твоїй ситуації не вчинила б так само. Ні, справді, не треба про це. Ти даремно цим переймаєшся. Усе, було й нема. Важливо, щоб ти знав, де ти тепер і чого дійсно хочеш.

Раптом обоє помітили, що на хвилях щось погойдується.

— Глянь! — вигукнула Лінка. — Дерев'яний лебідь!

Справді, вигладжений хвилями темний шматок дерева дуже нагадував лебедя. Побачивши його, Лінка невідь-чому розхвилювалася. Дерев'яний лебідь? Що це може означати? Вона сподівалася, що таки нічого.

— Може, це зачарований справжній птах, який лише й чекає, щоб ми зняли закляття й звільнили його?

— Тоді я його заберу! — зраділа Лінка.

— Ти що! Він же величезний!

— Цей птах чудово виглядатиме на моєму письмовому столі.

До пансіону поверталися вже втрьох. Адріан, який досі трохи сердився, хоч не було причини, Лінка, яка вже забула, що вони про щось сперечалися, і їхня знахідка — дерев'яний лебідь.

Лінка посадовила лебедя на почесному місці — на журнальному столику. Птах тепер пишався в їхній маленькій кімнатці в пансіоні «Медуза». Лінка трохи переживала, що власниця пансіону їх у чомусь запідозрить, але Адріан зареєструвався й цього виявилось досить. Адже він був повнолітнім.

Пансіон розташувався в чудовому місці: відразу біля новоствореного парку з дюнами, неподалік порту й тюленарію. Його яскраво-червоний дах виднів здалеку. То був старий будинок, який явно пам'ятав ще часи соціалістичної Польщі, на стінах висіли акварелі з яхтами та морські пейзажі. Лінка з Адріаном відразу відчули себе тут мов удома.

Ну, може, не відразу, бо Лінка, щойно ввійшовши до пансіону, почувалася дивно. Вони вперше мали жити вдвох. Звісно, на канікулах вони їздили на природу, але тоді їх була ціла компанія. І взагалі це різні речі. А тут їй здавалося, наче вона облаштовувала їхнє перше власне помешкання. Щойно приїхавши, заходилася все переставляти по-своєму, щоб було просторіше й передусім, щоб просто з ліжка бачити море. Тепер вони могли пити вранці в ліжку чай і дивитися на хвилі. У горнятку Лінка поставила кілька химерних гілочок, які знайшла на пляжі. А тепер з'явився вирізьблений морем лебідь, який просто вимагав, аби про нього розповіли якусь історію.

— Візьмеш його до Варшави? — спитав Адріан, щільніше кутаючись у ковдру.

На жаль, власниця відразу попередила їх, що вікна трохи нещільні, хоч вона й виставила батареї на максимум. Та попри заметіль за вікном у кімнаті було не так уже й холодно.

— Звісно, — відповіла дівчина. — Аякже! Це ж