П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Так, гроза в Африці жахлива. Найсильніша злива, пориви буревію, що зносять найміцніші дерева, безперервна блискавиця – так проходять зливи у цих широтах. Дік Сенд знав це і, природно, дуже нервував. Загін не міг залишитися на ніч просто неба. Рівнині загрожувала повінь, а на ній не видно було жодного підвищення, на якому можна було б знайти притулок!
Як відшукати притулок в цій безлюдній та голій улоговині, де немає жодного дерева, жодного куща? Неможливо було його вирити і в землі – за два фути від її поверхні вже б виднілася вода.
Правда, на півночі виднілося пасмо невисоких пагорбів, що замикали болотисту рівнину. Це був неначе берег улоговини. Там, на світлій смузі, що відділяла лінію горизонту від темного навісу із хмар, виразно вимальовувалися силуети декількох дерев.
Якщо на цих пагорбах не знайдеться укриття від грози, то там, принаймні, подорожнім не загрожуватиме повінь. Саме там, можливо, усі вони знайдуть порятунок.
– Вперед, друзі мої, вперед! – повторював юнак. – Ще якихось три милі і ми опинимося в більш безпечному місці, ніж тут, в цій небезпечній западині.
– Швидше, швидше! – кричав Геркулес.
Сміливий негр був би радий посадити собі на плечі усіх своїх товаришів, аби винести їх з лощини.
Ці слова підбадьорили відважних мандрівників і, незважаючи на втому, що накопичилася за цілий день ходу, вони попрямували вперед навіть швидше, ніж на початку шляху.
Загін був ще за дві милі від мети, коли вибухнула гроза. На щастя, дощ, якого потрібно було побоюватися найбільше, почався не одразу після того, як перші блискавки зблиснули між землею та насиченими електрикою хмарами. Хоча сонце ще не сховалося за горизонтом, навколо стало зовсім темно. Чорний купол із грозових хмар повільно сунувся на землю; здавалося, він ось-ось рухне і все затопить водою. Червоні та сині зигзаги блискавок розсікали небосхил тисячами, звиваючись навколо рівнини вогняним мереживом.
Кожну секунду в подорожніх могла влучити блискавка. На голій рівнині, де не було жодного дерева, група людей ризикувала принадити до себе електричні розряди. Джек, якого розбудив гуркіт грому, зіщулився на руках в Геркулеса. Бідний хлопчик боявся грози, але намагався приховати свій страх, щоб не засмучувати матір. Геркулес йшов широким кроком і утішав дитину як тільки вмів.
– Не бійся, малюче, не бійся, – повторював він. – Якщо грім наблизиться до нас, я переламаю його однією рукою. Адже я сильніший за грім!
І хлопчик трохи заспокоювався, відчуваючи, який сильний його захисник.
Проте з хвилини на хвилину повинен був початися дощ і тоді із навислих над землею хмар хлинуть потоки води. Що трапиться з місіс Уелдон та її супутниками, якщо до початку зливи вони не знайдуть хоч який-небудь притулок?
Дік на секунду затримався біля старого Тома.
– Що робити? – запитав він.
– Йти вперед, – відповів старий. – Дощ перетворить цю улоговину на непрохідне болото. Тут залишатися не можна.
– Зрозуміло, Томе, зрозуміло, однак потрібно знайти хоч якийсь притулок. Хоча б на якусь хатину натрапити!..
Дік Сенд раптом замовк. Сліпучо біла блискавка засвітила усю рівнину від краю до краю.
– Що це там видніється за чверть милі звідси? – вигукнув Дік.
– І я теж бачив!.. – відповів старий Том, киваючи головою.
– Табір? Чи не так?
– Так, неначе табір. Але табір туземців!
Новий спалах блискавки дозволив краще розглянути цей табір.
На рівнині симетричними рядами вишикувлися близько сотні наметів конічної форми заввишки від дванадцяти до п'ятнадцяти футів. Однак людей не було видно. Чи сховалися вони від грози в наметах, чи табір було покинуто?
В першому випадку маленькому загонові слід було, незважаючи ні на яку бурю, щонайдужче бігти якнайдалі. Проте в другому – табір міг виявитися тим самим притулком, якого вони так потребували.
«Я все з'ясую!» – подумав Дік Сенд.
Опісля, повернувшись до старого Тома, він наказав:
– Залишайтеся тут! Я піду на розвідку до табору.
– Дозвольте комусь із нас супроводжувати вас, містере Дік.
– Ні, Томе, я піду один. Я зможу непомітно підкрастися до табору. Чекайте на мене!
Маленький загін, на чолі якого йшли Дік Сенд та Том, зупинився. Дік пішов вперед і одразу зник в темряві, яка в проміжках між спалахами блискавок була абсолютно непроглядною.
На землю впали перші великі краплі дощу.
– Куди пішов Дік? – запитала місіс Уелдон, наблизившись до старого негра.
– Ми побачили якийсь табір, місіс Уелдон, – відповів Том. – Табір, можливо, й селище. Наш капітан вирішив піти на розвідку, перш ніж відвести нас туди.
Місіс Уелдон більше нічого не запитувала.
Через три хвилини Дік Сенд повернувся.
– Ходіть за мною! – радісно вигукнув він.
– В таборі нікого немає? – запитав Том.
– Це не табір, – відповів Дік, – і не селище. Це прості мурашники.
– Мурашники? – закричав кузен Бенедикт, одразу пожвавівши.
– Так, містере Бенедикт, але мурашники висотою щонайменше дванадцять футів. Ми спробуємо забратися в них.
– Однак, в такому випадку, це, напевно, будівлі ратних термітів, – сказав кузен Бенедикт. – Лише ці комахи-будівельники здатні створювати монументальні споруди, які зробили б честь будь-якому архітекторові.
– Терміти це або ні, – відповів Дік Сенд, – але нам доведеться виселити їх, містере Бенедикт, і зайняти їхнє місце.
– Вони зжеруть нас! І матимуть рацію.
– В дорогу! В путь!
– Та ж зачекайте-но! – додав кузен Бенедикт. – Я думав, що такі мурашники можна зустріти лише в Африці.
– В дорогу! – голосно крикнув Дік Сенд; він боявся, що місіс Уелдон почує останні слова ентомолога.
Всі поспішили за Діком Сендом. Здійнявся скажений вітер. Великі краплі дощу забили по землі. Буря вирувала не на жарт.
Незабаром подорожні дісталися одного з конусів, що височіли над рівниною. Яки б небезпечні не були терміти, вагатися не було часу: слід або вигнати їх, або змиритися з їхнім сусідством.
У нижній частині цього конуса, спорудженого з особливої червонястої глини, виднівся вузький отвір, який Геркулес за декілька секунд розширив ножем до таких розмірів, що крізь нього могла пролізти навіть така велика людина, як він.
На великий подив кузена Бенедикта, жоден із багатьох тисяч термітів, які повинні були займати мурашник, не показувався. Невже
