П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
На щастя, потреба в цій кроптливій праці незабаром відпала і через милю в лісі відкрився широкий прохід; навкоси перетинаючи зарості, він вів до струмка і тягнувся вздовж його берега. Цю стежку витоптали слони; ймовірно, сотні тварин за звичкою ходили цією частиною лісу. Великі вм’ятини від ніг товстошкірих, колосального розміру, вкривали землю, розм’яклу від дощу: її вологий рихлий шар з легкістю зберігав їхні величезні сліди.
Незабаром стало зрозуміло, що цією стежкою користувалися не лише слони. Неодноразово проходили цією дорогою й люди, однак вони йшли не з власного бажання, а як худоба, яку безжальні погоничі ударами батогів женуть на бійню. В багатьох місцях землю було всіяно кістками і цілими людськими скелетами, обгризеними дикими звірами, і декотрі в кайданах!
В Центральній Африці є чимало довгих доріг, які немов тичками, відмічено людськими рештками. Невільничі каравани інколи здійснюють переходи довжиною в безліч сотень миль і скільки нещасних рабів падають дорогою під батогами лютих наглядачів, помирають від неймовірних виснажень та поневірянь, гинуть від хвороб! А скількох вбивають самі наглядачі, коли караван зазнає нестачу в їстівних припасах! Так, так! Якщо рабів нічим годувати, їх розстрілюють з рушниць, заколюють ножами, рубають шаблями, і такі криваві розправи зовсім не рідкість.
Отже, слоняча стежка слугівала дорогою для невільничих караванів. Протягом милі Дік Сенд та його супутники щораз бачили людські кістки, полохали великих канюків, які важко здіймалися при їхній появі та кружляли в повітрі.
Місіс Уелдон дивилася на все це, але, здавалося, нічого не бачила. Дік Сенд боявся, як би вона не почала його розпитувати: він ще сподівався вивести загін на берег океану, приховавши від своїх супутників, що зрадник Гарріс заманив їх вглиб Екваторіальної Африки. На щастя, місіс Уелдон не думала про те, що бачила довкола. Вона знову взяла на руки сина і спрямувала всю свою увагу на сплячу дитину. Нен йшла поряд з нею і ані стара негритянка, ані її хазяйка не поставили Діку тих запитань, яких він так боявся. А старий Том плентався, опустивши очі додолу. Він занадто добре знав, чому стежку всіяно людськими кістками.
Його товариші здивовано роззиралися, немовби йшли безкінечним кладовищем, де землетрус порозкручував могили, однак і вони ні про що не запитували.
Між тим русло струмка розширилося і помітно поглибилося. Течія перестала бути такою стрімкою. Дік Сенд сподівався, що або сам струмок скоро стане суднопрохідним, або він впаде в якусь велику річку, що мчить водами в Атлантичний океан.
Він твердо вирішив, незважаючи ні на які труднощі, рухатися вздовж струмка і тому без вагань покинув стежку, коли вона повернула вбік від берега.
Отже, маленький загін знову занурився в густі зарості. Мало не на кожному кроці доводилося вирубувати сокирою ліани та непролазні кущі. Все ж таки зарості не були схожами на лісову гущавину, що прилягала до океанського узбережжя: дерева тут зустрічалися рідше. Лише бамбук здіймався над травою, такою високою, що із-за неї ген-ген не було видно навіть Геркулеса. Про те, що тут йде загін, можна було здогадатися лише по верхівках стебел, що гойдалися.
Проте, цього дня, близько третьої години, навколишня природа різко змінилася. Навкруги розкинулася безмежна рівнина, яку, ймовірно, всю затоплювало в сезон дощів; болотистий г'рунт густо поріс мохом, і, подекуди, над їхнім зеленим килимом граційно погойдувалися папороті. Іноді земля здіймалася крутим горбом, схили якого вкривав темно-бурий кривавик – без сумніву, вихід якихось багатих покладів руди.
Дік Сенд дуже вчасно згадав, що в своїх книгах Лівінгстон згадує про такі болотисті рівнини. Відважний дослідник декілька разів потрапляв до зрадницької трясовини, де ступати слід дуже обережно, аби не зав'язнути в драговині.
– Будьте обережними, друзі! – сказав Дік, стаючи на чолі загону. – Намацуйте землю ногою, перш ніж робити крок!
– Дійсно, – зауважив Том, – земля неначе розм’якла від дощу, але останніми днями дощу не було.
– Не було, однак скоро, напевно, поллє. Насувається гроза, – відмовив Бат.
– Потрібно поквапитися, – сказав Дік Сенд, – необхідно подолати це болото перш, ніж воно вибухне. Геркулесе, візьміть Джека на руки! Бат та Остін, тримаєтеся біля місіс Уелдон, щоб допомогти їй, якщо знадобиться. А ви, містере Бенедикт… Перепрошую, що ви робите, містере Бенедикт?
– Я провалююся, – просто відповів кузен Бенедикт і занурився у болото з такою швидкістю, неначе під його ногами несподівано відкрили люк.
Бідолаха втрапив в трясовиння і по пояс опинився в багні. Йому простягнули руку і він вибрався на стежку, вкритий тванню, але дуже задоволений тим, що не пошкодив свою дорогоцінну бляшану коробку. Актіон пішов поряд з ним і отримав завдання оберігати короткозорого вченого від нового падіння.
Слід зазначити, кузен Бенедикт дуже невдало вибрав яму для того, аби провалитися. Коли його витягнули, з рідкого бруду здійнялися безліч бульбашок газу, які лопалися, поширюючи смердючий, задушливий запах. Лівінгстон, що не раз провалювався по груди в болото, порівнював цю пористу чорну землю, з якої на кожному кроці бризкають цівки води, з велетенською губкою. Подібне драговиння дуже небезпече для подорожніх.
Дікові Сенду та його супутникам довелося подолати близько півмилі такого губчастого ґрунту. В одному місці він виявився настільки замуленим, що місіс Уелдон змушена була зупинитися, оскільки по коліно загрузла в твані. Геркулес, Бат та Актіон, в бажанні звільнити її від труднощів та неприємностей подорожі цією болотистою рівниною, зробили із бамбука носилки, на які вона погодилася сісти. Вона взяла на руки маленького Джека і всі поспішили чимскоріше перетнути це смердюче болото.
Йти було важко. Актіон твердою рукою підтримував кузена Бенедикта. Том вів стару Нен – без його допомоги вона давно б вже загрузла у болоті. Решта троє негрів несли носилки. Дік Сенд йшов попереду загону, вибираючи шлях. Це виявилося непростою справою. Найкраще було б йти купиною, вкритою густою та жорсткою травою. Однак і тут часто не знаходилося точки опору і нога провалювалася в драговину по коліно.
Нарешті, до п'ятої години після обіду трясовина залишилася позаду. Подорожні ступили на щільну глинисту землю, але під тонким шаром твердого ґрунту все ще відчувалося болотистий прошарок. Мабуть, рівнина розташовувалася нижче за рівень сусідніх річок і їхні води просочувалися крізь пористу землю.
До цього часу спека стала незтерпною. Було б
