Снігова королева - Ганс Хрістіан Андерсон
— Ми заберемо її з собою, — мовив янгол. — Я розповім тобі, чому саме її.
І поки вони летіли, янгол розповів таку історію:
— Унизу, на цій самій вузенькій вулиці, в підвалі жив бідний хворий хлопчик. Він змалку був калікою, і навіть у ті дні, коли почувався найкраще, був спроможний хіба що пройтись кімнатою — зробити один чи два кроки на милицях, не більше. Подеколи в літні дні сонячні промені падали на підлогу підвалу, де він мешкав, — ненадовго, всього на півгодини. Хворий хлопчик полюбляв сидіти на цій сонячні плямі, гріючись у променях і спостерігаючи, як струменіє червона кров його тонкими пальцями, — для цього він підносив їх до обличчя. Це було в нього замість прогулянок. Він не знав про зелені ліси, що буяють весною, поки хлопчина, який жив по сусідству, не приніс йому зелену гілочку бука. Хворий хлопчик підносив гілочку до очей і уявляв, ніби він гуляє в буковому лісі, а довкола щебечуть птахи й світить сонечко. Одного весняного дня сусідський хлопчина приніс йому кілька польових квітів, й одна з них і досі мала корінець. Тож хворий хлопчик обережно посадив квітку до горщика і поставив її на підвіконня біля свого ліжка. Певно, рослинку посадили під щасливою зорею, адже вона прийнялась, випустила свіжі пагони й розквітала кожного року. Для хворого хлопчика вона заміняла цілий квітник і була його маленьким скарбом. Він поливав рослинку, доглядав за нею і дбав, щоб до неї доходив кожен промінець, який промикався до підвалу. Квітка з’являлась навіть у його снах — вона цвіла для нього, для нього випромінювала пахощі, була втіхою для його очей. Хлопчик згадав про квітку навіть у смертну годину, коли його покликав до себе Господь. Він уже пробув один рік на небесах. За цей час квітка стояла на вікні, засохла й забута всіма, аж її викинули надвір із мотлохом, якого позбуваються під час переїздів. Ось чому цю бідолашну квітку ми мусили додати до свого букета — за життя вона принесла більше радості, ніж найпрекрасніша рослина в саду королеви.
— А звідки ти все це знаєш? — поцікавилась дитина, яку янгол ніс на небеса.
— Знаю, — відповів янгол, — бо я сам був тим бідолашним хворим хлопчиком, який шкандибав на милицях. Свою квіточку я добре знаю.
Тоді дитина розплющила свої очі, щоб подивитись на сяюче від щастя обличчя янгола, і в цю мить відчула, що потрапила на небеса, де всі сповнені радості й втіхи. Господь обійняв померле дитя і дав йому крила. Тепер дитина могла літати з янголами. Потім Усевишній пригорнув до серця квіти. Але поцілував Він лише засохлу польову квітку, і вона отримала голос. Квітка приєдналась до пісні янголів, що оточували престол — хтось був ближче, хтось віддалік, проте всі однаково щасливі. Усі голоси з’єднались у славетному хорі — співало й добре дитя, яке знайшло щастя, й убога польова квітка, що раніше лежала засохлою бадилинкою на купі сміття.
Малий Клаус і Великий Клаус
У одному селі жили двоє чоловіків із однаковими іменами. Звали їх Клаусами. Один мав чотирьох коней, а другий — лише одного. За цим їх люди і розрізняли. Власника четвірки коней звали Великий Клаус, а того, що мав лише одного коня, — Малий Клаус. Давайте послухаємо, що з ними сталося.
Цілісінький тиждень Малий Клаус був змушений працювати на полі Великого Клауса, та ще й позичати йому свого єдиного коня. Але одного дня на тиждень, у неділю, Великий Клаус віддавав йому за це всіх своїх чотирьох коней. Як весело було Малому Клаусові ляскати батогом над усіма п’ятьма кониками — цього дня йому здавалось, ніби вони всі належать йому. Яскраво світило сонечко, весело бамкали церковні дзвони, люди з молитовниками йшли до церкви. Вони дивились, як Малий Клаус оре тими кіньми, ляскає батогом і поганяє їх: «Но, мої п’ятеро коників!»
— Не кажи так, — забороняв Великий Клаус. — Тобі належить тільки один кінь.
Але Малий Клаус незабаром забував про заборону і знову поганяв коней, коли хтось проходив дорогою: «Но, мої п’ятеро коників!»
— Я тебе попереджаю: більше так не кажи, — розсердився якось Великий Клаус. — Якщо ти далі так казатимеш, я дам твоєму коневі по голові й він відкине копита — на тому все і скінчиться!
— Обіцяю не казати так, — скорився Малий Клаус.
Обіцянка — цяцянка. Наступної неділі знову люди знову йшли до церкви, він запишався тим, як поважно виглядає, коли оре на своєму полі п’ятьма кіньми, тож не стримався і знову гукнув: «Но, мої п’ятеро коників!»
— Я тобі понокаю! — розлютився Великий Клаус, узяв кувалду, вдарив єдиного коня Малого Клауса по голові, й той сконав.
— Тепер у мене взагалі нема коня, — зі слізьми промовив Малий Клаус.
Потім він зняв шкуру з мертвого коня, висушив її, а тоді заховав у торбу, перекинув її через плече й подався до сусіднього міста.
Іти було далеко, стежка прямувала через глухий, дрімучий ліс. Раптом зірвалась буря, й Клаус заблукав. Поки він шукав свою стежину, настав вечір, а до містечка, куди він прямував, було ще далеко, та й додому повернутися завидна він не встиг би. Обіч дороги стояла велика селянська господа. Віконниці були зачинені, проте крізь щілини цідилося світло. «Треба попроситись тут на ніч», — подумав Малий Клаус, підійшов до дверей і постукав. Двері йому відчинила селянка. Коли ж вона почула його прохання, то наказала йому забиратись геть, бо її чоловік не дозволяє пускати на ніч незнайомців.
— Що ж, тоді я змушений примоститись десь поблизу, — буркнув Малий Клаус сам до себе, коли селянка зачинила двері просто перед його носом. Поблизу будинку стояла копиця сіна, а між будинком і копицею — хлівець під стріхою.
— Ляжу тут, — вирішив Малий Клаус, коли побачив хлівець із лелечим гніздом на гребені. — Вийде непогане ліжко. Головне, щоб лелеки не клювали мене.
Тож Малий Клаус заліз на дах і побачив, що дерев’яні віконниці не сягають верху вікон. Тож йому було видно, що відбувається у будинку. Великий стіл був гарно накритий — на ньому красувалось вино, печеня й чудова рибина. За столом сиділи селянка
