Снігова королева - Ганс Хрістіан Андерсон

— Добре, я вам усе розкажу, — сказала тінь, всаджуючись. — Але ви мусите мені пообіцяти ніколи, коли б ви мене не зустріли, не розповідати нікому, що я колись був вашою тінню. Я хочу одружитись, бо вже маю чималі статки й цілком можу утримувати родину.

— Не турбуйся про це, — пообіцяв учений. — Я нікому не розкажу, ким ти є насправді.

Ось моя рука — я присягаюсь, і хай лишиться незламною ця домовленість між двома людьми.

— Між людиною і тінню, — виправила тінь, бо їй здавалось, що так казати більш правильно.

Просто дивовижно, наскільки вона скидалась на людину. Тінь був одягнута у костюм із найдорожчого чорного сукна, в лаковані черевики, циліндр, який можна стиснути так, що лишаться тільки верхівка й поля, а про дорогі брязкальця, золотий ланцюжок і каблучки з діамантами ми вже згадували. Справді, тінь була одягнута дуже розкішно, й це перетворювало її на людину.

— Зараз я вам розкажу все, що ви хотіли знати, — сказала тінь й поставила свій лакований черевик на руку нової тіні вченого, що лежала біля ніг, наче пудель. Хтозна, чому вона так зробила — може, від гордості, або ж хотіла, щоб нова тінь прилипла до неї. Але нова тінь, що лежала на підлозі, зовсім не стривожилась — вона приготувалась слухати розповідь про те, як її хазяїн відпустив свою попередню тінь і як та перетворилась на людину.

— Ви знаєте, — промовила тінь, — що у будинку навпроти жило найдивовижніше створіння на землі? Це була Поезія. Я провів там три тижні, і це було все одно що три тисячоліття, бо я прочитав усе, що було написано прозою чи віршами. По правді, мушу сказати, що я побачив і вивчив усе.

— Поезія! — вигукнув учений. — О так, вона живе самітницею у великих містах. Поезія! Мені одного разу довелось побачити її — протягом короткої миті, коли сон ще зліплював мої повіки. Вона спалахнула до мене з балкону навпроти, наче яскраве північне сяйво, оточена квітами, що тоді скидались на вогники. Ти був на балконі того вечора. Розкажи мені, що ти побачив, коли увійшов крізь двері?

— Я потрапив до передпокою, — сказала тінь. — Ви й досі сиділи навпроти мене, вдивляючись у кімнату. Було темно, а точніше кажучи, там царював напівморок, адже до покоїв були відчинені двері, а звідти пробивалось сліпуче світло. Воно могло би знищити мене, якби я надто близько підійшов до дівчини, але я був обережний і вичікував — насправді, це мудрий вчинок для будь-кого.

— І що ти зрештою там побачив? — запитав учений.

— Зараз розкажу. Але маю до вас прохання. Це не дуже шанобливо із вашого боку, якщо зважати на те, що я — вільна й розумна людина, вже не кажучи про моє становище або багатство, — звертатись до мене на «ти». Я би дуже вас просив говорити до мене на «ви».

— Перепрошую, — сказав учений. — Це просто стара звичка, якій важко опиратись. Ви маєте всі підстави просити про це. Я постараюсь. А тепер розкажіть мені, що ви бачили.

— Усе, — сказала тінь, — я й справді бачив і знаю усе.

— А що було у внутрішніх покоях? — допитувався і далі вчений. — Може, там був гайочок, сповнений прохолоди, чи священний храм? Чи ті кімнати нагадували зоряне небо, яке можна спостерігати з високих гір?

— Усе точно так, як ви описуєте, — сказала тінь. — Але я так і не увійшов досередини — я лишився у сутінках передпокою. Втім, моє розташування там було досить вигідним, бо я міг бачити і чути все, що відбувалось у тій оселі поезії.

— А що саме ви бачили? Може, покоями походжали боги старовинних часів? Чи ж герої минулого згадували свої старі битви? Чи, може, там бавились милі діти й розповідали про свої сни?

— Я кажу вам, що був там, а тому будьте певні: я бачив усе, що мусив бачити. Якби ви потрапили туди, то перестали б бути людиною. А я сам перетворився на людину. У той же час я збагнув свою внутрішню сутність, свою вроджену спорідненість із природою поезії. Я не дуже замислювався над цим, коли був із вами, проте пригадайте: я завжди був більший під час заходу сонця і вдосвіта, а при місячному світлі здавався навіть помітнішим за вас. Але тоді я ще не розумів своєї внутрішньої сутності. А там, у передпокої, вона відкрилась мені. Я став людиною, цілком дозрів. Проте ви вже покинули теплі краї. А мені в своєю людському вигляді було соромно ходити так, як раніше, — босим і голим. Для того щоб відповідати, мені треба було набути всього, що мусить мати людина. Тож я подався власним шляхом. Можу вам усе розповісти, якщо ви цього не напишете в книзі. Я ховався під накидкою продавщиці ласощів — узяв плащ так, що вона навіть не здогадалась. А покидав свій прихисток я тільки вечорами. Бігав вулицями під місячним світлом. Простягався на всю свою довжину біля стін — вони так приємно лоскотали мою спину! Я бігав там і тут, зазирав у найвищі вікна, залазив на дахи. Мені вдавалось підгледіти те, чого не бачив ніхто, та й не мусив бачити. Світ виявився настільки гидким і ницим, аж не хотілося бути людиною. Я бачив найпотворніші речі, які робили чоловіки й жінки, й навіть їхні милі, слухняні дітки. Незабаром я зрозумів, що знання — це велика сила. Адже ніхто не знає найбільших секретів, хоч багато хто хотів би ними заволодіти. Якби я випускав газету, вона би мала шалену популярність! Але я писав лише певним персонам, і в усіх містах, де я з’являвся, зчинявся великий переполох. Мене всі боялися й заразом усі обожнювали мене. Професор визнавав мене за професора. Кравець шив для мене новий одяг, тож незабаром я був одягнутий, мов жевжик. Наглядач монетного двору давав мені гроші. Жінки запевняли, що я — справжній красень. Так я став тією людиною, що зараз стоїть перед вами. А тепер мушу відкланятись. Ось моя візитка. Я живу на сонячному боці вулиці, й мене завжди можна застати вдома, коли йде дощ.

І тінь попрощалась.

— Дуже дивний випадок, — сказав сам до себе вчений.

Минули роки, спливали дні за днями, і якось тінь прийшла знову.

— Ну, як ся