Король Матіуш Перший - Януш Корчак

— Мій кінь теж не йшов — хропів і упирався, поки я не підхльоснув його.

— Як же це сталося?

— Діти не винні. Сторожі пішли до школи й не попередили, що клітки треба зачиняти на засуви. Діти не знали цього, і вовки відчинили клітку.

— Скільки вовків утекло?

— Дванадцять. І серед них один досвідчений ватажок. Як його тепер зловити, невідомо.

— А де вони зараз?

— Ніхто точно не знає. Розбіглися містом. Кажуть, що їх бачили на різних вулицях. Але вірити цьому не можна: з переляку люди кожну собаку за вовка ладні прийняти. Ходять чутки, ніби із зоопарку всі звірі втекли. Одна жінка присягалася, що за нею гнався тигр, гіпопотам і дві кобри.

В Африці вовки не водяться. Тому Клу-Клу, дізнавшись про випадок, засипала Матіуша запитаннями:

— Що це за звірі? Як вони виглядають? Вони гарчать чи виють? Підкрадаються, чи стрибають, перш ніж напасти? Чим захищаються: зубами чи кігтями? Що в них краще розвинене: слух, зір чи нюх?

Матіуш, на свій сором, мало що знав про звички вовків, але все, що міг, повідомив Клу-Клу.

— По-моєму, вони причаїлися десь у звіринці. Ми з хлопцями за мить їх розшукаємо. Жаль, що заразом не втекли тигри й леви. Оце було б справжнє полювання!

Матіуш, Клу-Клу й десять негренят вийшли з палацу. На вулиці — ні душі. З вікон виглядали перекошені від жаху обличчя. Лавки зачинені. Місто немов вимерло. Матіушу стало соромно за своїх боязких співвітчизників.

Вони підкралися до звіринця й забили в барабани, загули в дудочки. Гам піднявся такий, ніби ціле військо йде. А попереду — густий чагарник, дерева.

— Стій! — скомандувала Клу-Клу. — Натягнути луки! Там хтось ворушиться.

У кілька стрибків Клу-Клу добігла до дерева й лише встигла вхопитися за сучок і підтягнутися на руках, як із кущів вискочив величезний вовк. Встав на задні лапи, шкребе кігтями стовбур і виє, а інші підвивають йому.

— Це ватажок! — закричала Клу-Клу. — Без нього з ними легко впоратись. Оточуйте кущі з того боку й заганяйте їх у клітку!

Так вони і зробили. Ошаленілі від страху вовки біжать, не розбираючи дороги, а негренята з луків пускають услід їм стріли — не найбільші, а менші, і щодуху б’ють у барабани. Один забіжить справа, інший — зліва. Не минуло і п’яти хвилин, як одинадцять вовків сиділи вже в клітці. Клац! — і замок замкнули.

А дванадцятий побачив, що залишився один, і дав драла.

Клу-Клу зістрибнула з дерева.

— Швидше! Швидше! — крикнула вона. — А то втече.

Та було вже пізно. Оскаженілий вовк проскочив у ворота. Тепер городяни побачили живого вовка, що мчить вулицею, за ним Клу-Клу й десятеро негренят. А Матіуш біг позаду всіх. Де йому угнатися за моторними, спритними негренятами! Спітнілий, змучений, він ледве тримався на ногах, і якась жаліслива старенька покликала його до себе й дала хліба з молоком.

— Їж на здоров’я, — прошамкала вона. — Вісімдесят років живу на світі, багато за своє життя бачила королів, а такого доброго, як ти, не бачила. Про нас, старих, подбав: у школу послав і ще гроші за це платити велів. У мене синок у далеких краях живе і що півроку шле листи. А ось, що він пише — невідомо. Читати я не вмію, а чужим показати боюся: адже приховають від мене, коли з ним біда яка сталася. Ну та нічого, скоро я сама дізнаюся, як йому там живеться. Учителька сказала: якщо старатимусь, через два місяці сама йому напишу. Ото зрадіє синочок!

Матіуш випив молоко, подякував добрій старенькій і пішов шукати своїх.

Вовк біг по вулиці, побачив відкритий люк і — стриб туди! Клу-Клу хотіла стрибнути за ним.

— Стій! Не смій! — закричав Матіуш. — Там під землею темно! Ти або задихнешся, або він тебе розтерзає!

Але вперта Клу-Клу не послухалась і, затиснувши в зубах мисливський ніж, полізла в темний люк. Навіть безстрашним негренятам стало страшно. Битися в темряві з диким звіром дуже небезпечно.

Стоїть Матіуш у нерішучості, не знає, що робити, і раптом пригадав: у нього ж ліхтарик є. Не роздумуючи, спустився він слідом за Клу-Клу.

Під землю веде вузька труба. Над головою — кам’яне склепіння, а під ногами течуть нечистоти. Сморід жахливий!

— Клу-Клу! — покликав Матіуш, і з усіх боків йому відповіло гучна далека луна: адже каналізаційні труби проходять під усім містом. Та хіба зрозумієш, що це: голос Клу-Клу чи луна? Матіуш то увімкне, то загасить ліхтарик: батарею заощаджує. Залишитися тут без світла — певна загибель. Стоячи по коліна у воді, він почув раптом за поворотом якусь метушню.

Увімкнув ліхтарик, і перед його очима постала така картина: Клу-Клу всадила ніж у горло вовкові, а той вчепився зубами їй у руку. Але Клу-Клу не розгубилася і, швидко перехопивши ніж, знову штрикнула звіра. Вовк випустив руку дівчинки, пригнув голову. Ще мить, і він укусить її в живіт — тоді кінець. Матіуш кинувся на лютого звіра. В одній руці ліхтарик, а в іншій — пістолет. Вовк, засліплений світлом, вишкірився. Матіуш прицілився і всадив йому кулю прямо в око.

Клу-Клу знепритомніла. Матіуш підхопив її попід пахви, тягне й боїться, як би вона не захлинулася в нечистотах. А сам ледве на ногах тримається. Усе закінчилося б сумно, якби на допомогу не підоспіли негренята.

Правда, Клу-Клу наказала їм стояти на місці. Та хіба можна бути бездіяльним, коли твій товариш у небезпеці? І вони спустилися вниз по трубі. Просуваються навпомацки вперед і раптом бачать — вдалині вогник. Спочатку вони винесли нагору Клу-Клу, потім Матіуша, а наостанок витягли вовка.

ХLIV

— Матіуш, що ти накоїв! — вигукнув він. — Схаменися, поки є час! Тобі загрожує страшна небезпека. Я приїхав тебе застерегти, але боюся, що вже пізно. Я був би тут ще тиждень тому, але ваші залізниці працюють препаскудно з того часу, як потягами керують діти. Від самого кордону довелося повзти на селянських возах. Та немає лиха без добра. Проїжджаючи через села й міста, я чув, що про тебе говорить народ.

— А що сталося? — запитав, нічого не розуміючи, Матіуш.

— Сталося багато поганого, але тебе обманюють, від тебе все приховують, і ти нічого не знаєш.

— Ні, знаю! — образився Матіуш. — Я щодня читаю газету. Діти поступово освоюються зі своїми новими обов’язками. Комісія