Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон
Мама кивнула, знову взявшись за шиття.
Мумі-тато писав тим часом у своєму зошиті: «Чи можливо, щоб деякі факти змінювалися з настанням ночі? Дослідити це питання: як поводить себе море уночі? Спостереження: мій острів зовсім не схожий на себе вночі, тобто: а) чуються дивні звуки; б) без жодного сумніву, спостерігаються рухи».
Тато відірвав ручку від зошита, замислившись, а потім почав писати знову.
«У дужках: Чи можливо, щоб сильне почуття, скажімо, моє, могло змінити довколишнє середовище? Приклад: Я справді дуже хвилююся за Маму Мумі-троля. Дослідити це».
Тато перечитав написане й спробував думати далі, але думка вперлася, не бажаючи рушати з місця, тож Тато змирився й почалапав до свого ліжка. Та перш ніж натягти на носа ковдру, він сказав:
— Не забудьте ретельно погасити світло перед сном. Треба бути дуже обережними!
— Звичайно, любий! — пообіцяла Мама.
Коли Тато заснув, Мумі-троль взяв штормовий ліхтар, щоб присвітити Мамі в дорозі. Мама зупинилася посеред вересової луки, прислухаючись.
— Тут завжди так уночі? — запитала вона.
— Поночі трохи тривожно, — відповів Мумі-троль. — Але ти не хвилюйся. Просто острів прокидається, коли ми засинаємо…
— Напевно, так воно і є, — погодилася Мумі-мама.
Мумі-троль поповз попереду головним лазом. Час від часу він оглядався, чи не відстає Мама. Інколи вона зачіпалася за гілки, але поволі просувалася вперед, аж доки опинилася на галявинці.
— То ось де ти мешкаєш! — захоплено вигукнула вона. — Як тут гарно!
— Склепіння трохи оголилося, бо ж листя опало, — пояснив Мумі-троль. — Бачила б ти, як тут гарно, коли дерева зелені… Галявинка з ліхтарем посередині схожа на грот, правда ж?
— Справді, неначе в гроті, — підтвердила Мама. — Сюди треба принести килимок і невеличку скриньку, щоб було на чому сидіти…
Мама задерла догори носа, дивлячись, як поміж хмарами пливуть зорі.
— Знаєш що? — озвалася вона за мить. — Іноді мені здається, що острів пливе разом з нами у морі. Ми кудись дрейфуємо…
— Мамусю, я познайомився з морськими конячками, — раптом признався Мумі-троль, — але їм до мене байдуже… Я ж лише хотів трохи пострибати разом з ними, повеселитися… Ти ж розумієш? Вони такі гарні…
Мама кивнула головою.
— Навряд, чи можна потоваришувати з морськими конячками, — сказала вона серйозно. — Не варто брати це близько до серця. Як на мене, достатньо милуватися ними, як милуються гарними пташками чи гарним краєвидом.
— Мабуть, твоя правда, — зітхнув Мумі-троль.
Мама з синочком прислухалися до вітру, що шугав над ялиновими хащами. Мумі-троль цілком забув про Мару.
— Я зовсім не потурбувався про почастунок для тебе, — мовив Мумі-троль.
— Не біда, — втішила малого Мама. — Почастунок може й до завтра зачекати. Ми навіть можемо влаштувати тут свято й запросити усіх, якщо захочеш. Цікаво було подивитися на твоє житло. Але мені вже час повертатися на маяк.
Відпровадивши Маму додому, Мумі-троль погасив ліхтаря, щоб побути сповна наодинці з собою. Вітер подужчав. Мумі-троль брів островом, почуваючи себе впевнено і затишно. Цю певність давала йому темрява, рокотання моря і Мамині слова.
У цьому місці схил гори збігав до Чорного Ока, вода плюскотіла внизу, під урвищем. Мумі-троль чув те плюскотіння, але не спинився, а почимчикував далі. Він почував себе легеньким, ніби надувна кулька, і спати йому зовсім не хотілося.
Ось тоді він і помітив її. Мара вилізла на острів, шастала навколо маяка, обнюхуючи підніжжя гори. Вона рухалася хитливою ходою, забрела на вересову луку, підсліпувато озирнулася й почовгала вниз до болота.
«Мене шукає, — подумав Мумі-троль. — Нічого, перетерпить… Через неї я випалюю надто багато гасу».
Якийсь час він постояв, спостерігаючи за безпутнім блуканням Мари з відчуттям задоволення і зверхності.
— Завтра потанцює, — мовив Мумі-троль сам до себе. — Не сьогодні. Нині у мене вечір для себе…
Він повернувся спиною до всього світу і, зробивши добрячий гак, подався до своєї галявинки.
Мумі-троль прокинувся зі сходом сонця з відчуттям панічного страху. Він лежав сповитий у спальному мішку, та так туго, що й поворухнутися не міг, задихаючись від спекотної вільгості. Щось міцно тримало його, не даючи вивільнити лапи. Сталося щось жахливе, навколо нього панував дивний брунатний присмерк, пахло, наче в глибокому підземеллі.
Нарешті Мумі-тролеві пощастило розтягнути замок-блискавку на спальному мішку. На носа йому посипалася земля та глиця. Увесь світ перемінився. Мумі-троль відчув себе покинутим напризволяще. Коричневе коріняччя повзло і звивалося, обплутуючи його довгими батогами, наступаючи звідусіль. Зараз дерева стояли непорушно, але вночі переступали просто через нього. Увесь ліс вирвав із землі своє коріння і підтоптав його під себе, ніби не мумі-тролем він був, а якоюсь каменюкою. Коробка сірників лежала на звичному місці, поряд з нею — пляшка чорничного морсу. Але галявинка зникла, її не було. Ходи і лази заросли. Мумі-троль повз дрімучим пралісом, у якому дерева кинулися навтьоки, тягнучи за собою спальний мішок, бо шкода було його покинути. То був дуже гарний спальний мішок, до того ж, подарунок.
На очі йому потрапив штормовий ліхтар. Він висів на дереві, де Мумі-троль його й повісив, але саме дерево втекло з насидженого місця. Мумі-троль сів на свого хвоста й зарепетував, що було духу, кличучи Маленьку Мю. Товаришка негайно відгукнулася, пославши цілу низку рятівних сигналів. Її голос звучав, немов маленька надзвичайно дзвінка труба. Або пронизливий дзвін на буї. Мумі-троль поповз у тому напрямку, звідки долинав голосок Маленької Мю.
Ось між деревами з’явився просвіт, і на нього налетів шторм. Мумі-троль звівся на тремтячих лапках, з неймовірним полегшенням дивлячись на Мю. У ту мить вона навіть видалася йому красунею.
Кілька кущиків, яким зовсім неважко було висмикнути корінці, опинилися далеко посеред вересової луки, розкошлані й непричесані. Болото запалося в землю, по ньому зосталася лише глибока зелена балка.
— Куди вони втікають? — ледь не плакав Мумі-троль. — Навіщо видирають із землі своє коріння… Я нічого не розумію…
— Вони бояться, — мовила Мю, подивившись приятелеві просто в вічі. — Від жаху в них кожна голочка настовбурчилася. Вони ще більше перелякані, ніж ти! Якби я не знала, що це неможливо, то подумала би, що якась Мара блукала поблизу… Що ти на це скажеш?
Мумі-тролеві аж похололо в животі, і він, як стояв, гепнувся просто у верес. Верес, на щастя, не збожеволів, вирішив нікуди не втікати й цвів собі незворушно далі.
— Мара, — замислено продовжувала Маленька Мю. — Велика холодна Мара, що блукає околицями і спиняється то тут, то там, щоб відпочити… А ти знаєш, що відбувається у тих місцях, де вона
