Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон

Одного вечора небо на заході запалало найгарнішими та найяскравішими барвами. Такого заходу сонця Мамі ще ніколи не доводилося бачити. Небокрай спалахнув багряним, оранжевим, рожевим та жовтогарячим полум’ям, хмари струшували палаючі краплі у темне бурхливе море. Повіяв південно-західний вітер, він налетів на острів з чорно-чоренного, різко окресленого обрію.

Мама стояла на обідньому столі й малювала червоною фарбою яблука у кроні дерева. Якби ж то у неї було достатньо фарб, щоб розмалювати маяк ззовні! Які чудові яблука! Які розкішні троянди!

Доки Мама розглядала небо, вечірні промені прокралися на стіну і запалили квіти у її садку. Вони ожили, засвітилися. Садок немов розтулився, посипана жорствою стежина з дивною просторовою перспективою стала цілком реальною і провадила просто до ґанку. Мама поклала лапи на стовбур деревця, нагрітий сонцем, і відчула, що бузок розцвів.

Раптом стіною блискавично промайнула тінь, щось чорне пролетіло повз вікно. Велетенський чорний птах літав навколо їхнього маяка, почергово з’являючись у кожному вікні: західному, південному, східному, північному… Він літав та літав, наче очманілий, з посвистом змахуючи розлогими крильми.

«Ну ось, ми оточені, — збентежено подумала Мумі-мама. — Зачароване коло… Я боюся! Я хочу додому… Я хочу нарешті опинитися вдома, далеко від цього пустельного острова та підступного моря…»

Мама обійняла лапами стовбур яблуньки на стіні й міцно заплющила очі. Шорсткувата кора дихала теплом. Шум моря пропав. Мама увійшла до свого садка.

У кімнаті, нагорі маяка, стало порожньо. На підлозі стояли бляшанки з фарбами, за вікном усе ще кружляв в самотньому танку буревісник. Коли небо на заході згасло, він полетів у відкрите море.

Настав час для чаювання, родина повернулася додому.

— А де мама? — здивувався Мумі-троль.

— Може, пішла по воду, — висловив припущення Тато. — Доки нас не було, вона намалювала ще одне дерево.

Мама стояла за стовбуром яблуні, спостерігаючи, як її родина готує чай. Вона бачила їх мов крізь серпанок, наче вони рухалися під водою. Її анітрохи не спантеличило те, що відбулося. Вона знову опинилася у своєму садку, де все було на своїх місцях і росло, як належалося. Дещо вона намалювала неправильно, але то пусте. Мама сіла у високу траву, прислухаючись до кування зозулі десь за рікою.

Коли вода на чай закипіла, Мама солодко спала, притулившись головою до стовбура яблуньки.

Розділ сьомий

Південно-західний вітер

Коли настали сутінки, Рибак відчув, що невдовзі з моря прикотяться чудові хвилі. Він витягнув човна високо на берег свого мису, перевернувши його догори кілем, і міцно прив’язав вудочки. Потім Рибак заповз до свого цементного будиночка, згорнувся сірим зім’ятим клубочком і віддався на поталу розкішній, досконалій самотності.

З усіх вітрів Рибак найдужче любив південно-західний вітер. Він щойно звіявся і не стихне до ночі. То був осінній південно-західний вітер, який міг шаленіти й кілька тижнів, наганяючи на острови величезні сірі гори хвиль.

Рибак сидів у своєму будиночку, спостерігаючи, як чимраз могутнішими стають хвилі. Яка то незмірна розкіш — нічим більше на світі не морочити собі голову, коли ніхто не набридає розповідями та безконечними запитаннями, коли до всього байдуже і не треба ні про що шкодувати. Лише незбагненна, недосяжна велич моря та неба, що струменіло над ним і повз нього, ніколи не розчаровували його.

Було вже майже темно, коли гармонію самотності порушив Мумі-троль. Він прибіг, ковзаючись на слизькому камінні, розмахував лапами, галасував, аж доки врешті почав гупати у вікно та викрикувати, що його Мама загубилася. Рибак лише усміхнувся і похитав головою — шибка була з надто грубого скла.

Вітер підганяв його у спину, коли Мумі-троль подався далі на пошуки Мами, перейшов убрід прибоєм на інший бік мису і попрямував убік вересової луки.

Враз Мумі-троль почув Татів голос, помітив гойдливе світло штормового ліхтаря, що дряпалося схилом гори. Тієї ночі острів повнився страхами, шепотами та згуками, земля ворушилася під лапами Мумі-троля.

«Мама загубилася, — стугоніла в його голові тривожна думка. — Вона була такою самотньою, що загубилася…»

Маленька Мю сиділа, скоцюрбившись, на краю камінного поля.

— Бачив? — запитала вона. — Каміння ворушиться!

— Що мені до твого каміння! — скрикнув Мумі-троль. — Мама загубилася!

— Мами просто так не губляться, — спокійно сказала Мю. — Десь собі заховалася… Пошукайте ліпше! Я теж сховаюся у затишному закапелкові, доки весь острів не сплив у море. Тут ще буде пекельна катавасія, повір мені на слово!

Ось вогник штормового ліхтаря добрів до Чорного Ока. Мумі-троль поквапився туди. Мумі-тато обернувся на звук його кроків, піднявши угору ліхтаря.

— Не могла ж вона послизнутися і…

— Мама вміє плавати, — урвав Тата Мумі-троль.

Якийсь час тато і син мовчки стояли, дивлячись одне на одного. За горою, на якій височів маяк, стугоніло море.

— Слухай, синочку, — раптом озвався Тато. — Де це тебе носить останнім часом?

— Та всюди потроху… — пробурмотів Мумі-троль, відводячи погляд.

— Я був страшенно зайнятий… — якось невпевнено мовив Тато.

Мумі-троль чув, як на камінному полі ворушилося каміння, з сухим хрускотом тручись одне до одного.

— Пошукаю ще в ялиннику, — сказав він.

Та саме тієї миті у вікні маяка спалахнули два вогники свічок — Мама повернулася додому.

Коли тато з сином увійшли до кімнати, Мама лагодила рушника.

— Де ти була? — не стримався Мумі-тато.

— Я? — невинним голосом перепитала Мама. — Погуляла трішки, щоб подихати свіжим повітрям.

— Навіщо нас так лякати, — докоряв Мумі-тато. — Не забувай, ми звикли до того, що ти вечорами вдома.

— Отож бо й воно, — зітхнула Мама. — Потрібне хоч якесь розмаїття! Ми надто звикли одне до одного, з дня на день одне і теж… Правда, любий?

Мумі-тато розгублено дивився на дружину, але вона лиш засміялася і знову взялася до шитва. Тато підійшов до настінного календаря, відмітив хрестиком п’ятницю, а внизу записав силу вітру того дня.

Мумі-тролеві здалося, що морська лошичка на малюнку змінилася. Море стало не таким блакитним, а місяць непомірно розрісся. Малий сів до столу і ледь чутно прошепотів:

— Мамо, я живу тепер на галявинці в ялиннику.

— Справді? — озвалася Мама. — Там гарно?

— Неймовірно гарно! Може, тобі захочеться коли— небудь провідати мене там?

— Залюбки! Коли підемо?

Мумі-троль швидко підвів погляд — Тато заглибився у свої записи в зошиті з цератовою обкладинкою.

— Зараз, — прошепотів він. — Цієї ночі.

— Ого! — здивувалася Мама. — А хіба не ліпше піти туди завтра, за дня, усім разом?

— Це не одне і те