Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

Зате прикрощі чигали на мене вдома. Мама помахала у мене перед носом поштовою карткою. Я впізнав на ній бабусин почерк.

— В чому справа? — запитала мама і почала читати листівку: «З Альфонсом усе добре, але де в чому ми з ним не знаходимо спільної мови. Він якийсь дивний і не люб'язний. Але, може, це минеться».

— Мабуть, ти не був увічливий, синку? Хіба ж я тобі не наказувала бути ввічливим? Коли ти це затямиш нарешті?

Отаке буває, коли хочеш бути особливо ввічливим!

Якось Петер запропонував:

— Давайте влаштуємо змагання: хто краще запустить паперового змія. Хто хоче зробити змія і взяти участь у змаганнях?

Звісно, я захотів і ще багато однокласників. Шестеро з нас утворили команду. До команди потрапила й дівчина Луїза. Я прямо сказав:

— Дівчата — самі змії, але робити зміїв вони не можуть. Нам не виграти змагання, коли з нами буде Луїза.

Та інші зі мною не погодилися.

Потім виробили умови змагань. Визначили, якого розміру має бути кожен змій, коли відбудуться змагання тощо. Мені не сподобалося, що встановлюються норми. Я вирішив зробити величезного змія. З ним наша команда неодмінно переможе.

Ервін теж був у нашій команді. Він хотів, щоб ми майстрували змія разом. Інші так робили, але я не схотів. Свого я робив дома сам. І вийшла справді дивовижна річ завбільшки з паровозне колесо. Я працював чотири дні, а потім ще й намалював на змієві страшну пику, якої й сам злякався, коли прокинувся вранці й побачив її в кутку. Змій був важкий, із триметровим хвостом.

Настав день змагань. Я все відмовчувався, коли Петер, Ервін, Бруно і Луїза допитувались, як посувається у мене робота над змієм. Врешті-решт Бруно не витримав і сказав:

— Альфонс і не починав робити свого змія.

Ще трохи і я зацідив би йому. Та дарма, незабаром вони всі побачать, що я зробив.

Місце для змагань вибрали недалеко за містом. Там і зустрітися мали. Я прихопив із собою татові шкіряні рукавиці, щоб шпагат не так різав у руки, коли змій підійматиметься вгору.

На трамвайній зупинці мене спіткала перша невдача. Кондукторка дала сигнал дзвінком і крикнула:

— Посуду з пальним, товару в бочках і велетенських паперових зміїв у трамвай не вносити!

Я розсердився, бо й так запізнювався. Кондукторка наступного трамваю була значно люб'язніша, але сталась інша біда: якийсь підстаркуватий добродій наступив на змія своїм великим черевиком.

Папір тріснув, та так гучно, що всі обернулися до мене. Змієва пика тепер ніби сміялася. Прорваний рот обвис, мов одна товста губа.

— Ви розтоптали мого змія! Неподобство! — закричав я. — Може, ви тепер виграєте мені змагання своїми черевиками?

В суперечку встряла добра кондукторка і почала мене лаяти. Тож довелося мені вийти однією зупинкою раніше. Коли я протискувався до виходу, в мого змія відірвався такий чудовий триметровий хвіст. Цього я спочатку не помітив, а лише згодом побачив, що залишилось саме охвістя.

Через мою відсутність наша команда була неповна і у всіх був поганий настрій. Щойно я прийшов на місце змагань, як усі стали мені дорікати. Найдужче галасував Бруно:

— Це через тебе! Через тебе у нас неповна команда!

— Я ж прийшов, — тихенько сказав я. — І погляньте: хіба у мене поганий змій?

Прийшли судді, члени Вільної Німецької Молоді з 10-го класу, і один із них сказав мені:

— З такою штукою тебе не допустимо!

— Штукою? — обурився я. — Сам зроби такого змія. Вам буде не до сміху, коли він підійметься на п'ятсот метрів!

Петер тільки сердито зиркнув на мене. Всі були такі схвильовані перед початком змагань.

Подивитися на змагання прийшли навіть учителі. Пан Фількендорф виголосив напутню промову.

Мене таки дискваліфікували. Змій у мене був завеликий та й прийшов я пізно. Гаразд. Я ще вам докажу, я все одно запущу його! Тоді ви попадаєте на коліна і знову приймете мене в команду, але я тільки зневажливо посміхнусь і скажу:

— Ні, самі тепер змагайтеся! Змагання почалися.

Паперові змії поволі літали туди й сюди, підіймалися і падали.

Я відійшов убік, щоб запустити свого змія. Тепер вони звернуть на мене увагу! Але запускати змія треба удвох. Один тягне, а другий тримає змія високо над головою. Ніхто не схотів допомогти мені. Тоді я поклав змія на землю, одяг татові рукавиці і потяг його за собою. Він скрипів і тріщав, але не здіймався. Тільки ще дужче пошкодився. Я по-справжньому розлютився. Це ж саботаж!

Обережно я почепив змія на паркан і додав шпагат, а тоді потяг. Тепер злетить, мов орел! А він тільки ледь підскочив. Шпагат перервався і я впав. Просто Луїзі під ноги.

— Не заважай, — продзижчала Луїза своїм мушиним голоском та ще й на руку мені наступила. — Поглянь, як здорово мій підіймається!

— Стара коза! — крикнув я. — Куди твоїй вороні до мого змія!

І пішов зв'язувати шпагат, потираючи руку, що боліла в тому місці, де наступила Луїза.

Я добрих півгодини проморочився і все даремно. У інших змії злітали, а мій був ніби зачарований. Я геть знервувався.

— Чи ти полетиш, нарешті? — тихенько буркнув я до свого змія. — Ну, давай.