Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт
Зчинився галас. Одні казали, що я образив Бруно, інші підтримували мене. Тим часом мені сяйнула інша думка:
— Мабуть, краще свиснути! А кожний наступний умовним свистом передає сигнал далі.
— Я не вмію свистіти, — не погодилася Луїза.
Зійшлися на тому, що Луїза має заспівати. З'ясувалося, що більшість дівчат не вміє свистіти. То нехай усі вони співають.
Гаррі слухав-слухав нашу суперечку, а тоді усміхнувся й сказав:
— Під час наступної подорожі дівчата повинні навчитись свистіти.
Отже, згода. Всі були раді, що створили гарний піонерський ланцюжок. Насамкінець Гаррі сказав:
— Я, мабуть, влаштую репетицію, щоб подивитись, як воно вийде насправді. Треба діяти швидко. Ви ж знаєте: коли того вимагають важливі справи, піонер має з'являтися негайно.
Як уже всі розходились, я пошепки запитав Гаррі:
— Може, зробиш нічну репетицію?
Гаррі тільки підморгнув мені. А це могло означати все, що завгодно.
Ввечері я спакував речовий мішок. Мама здивувалася:
— Що це ти робиш, Альфі?
Я розповів їй про піонерський ланцюжок. Татові наша вигадка сподобалася. Він сказав, що в його робітничій дружині теж є такий ланцюжок, але не радив укладати речовий мішок негайно.
— Хто його знає, коли це трапиться. Вас можуть викликати через чотири, а може й п'ять днів, — сказав тато. А мама стурбувалася:
— Коли це затягнеться надовго, то візьми й білизну. Вона добряче напакувала речовий мішок. Може, вона не вірила в ланцюжок і хотіла тільки пожартувати, адже я насилу завдав мішок собі на плечі. Ще й нагадала мені:
— Альфі, раптом піонерський ланцюжок буде вночі, то звечора добре начисть черевики.
Того вечора я довго не спав, все дослухався, але ніхто не свистів. Не чути було нічого також наступного вечора. Побачивши Гаррі, я пошепки запитав його: — Що робить піонерський ланцюжок? Гаррі тільки підморгнув мені.
Восьмого дня ввечері, о пів на десяту (це я пам'ятаю точно, бо подивився на годинник) почувся свист. Я добре чув свист, але коли підбіг до вікна і виглянув, надворі не було нікого. Певно, Бруно вже помчав до школи. Я вбіг у кімнату. Тато саме перевіряв, як мама виконала шкільні завдання. Вона вчиться заочно.
— Оголошено піонерський ланцюжок! — крикнув я. — Мені треба поспішати!
Мама розсердилася, що їй заважають. А тато сказав, що це важлива справа, і все інше має відступити на задній план. Мама швидко зробила мені кілька бутербродів і нагадала, щоб я не дуже барився, бо вже темно. Тато дав мені свій кишеньковий ліхтарик. Я нацупив речовий мішок на плечі й подався з дому, та одразу ж вернувся і подзвонив. Мама відчинила.
— Я тільки-но сіла за уроки, а ти знову заважаєш, Альфі. Що, порвався ваш піонерський ланцюжок?
— Ні, забув ключ від дверей будинку, — випалив я, вхопив ключ і помчав, як було передбачено, до Луїзи.
Звісно, її будинок був уже замкнений. Я став насвистувати. Моїм сигналом був уривок із пісні «Минула ніч». На третьому поверсі, де мешкає Луїза, не засвітилося жодне вікно. Я засвистів голосніше. Коли ми в класі намагаємося підказувати Луїзі, вона чує добре. «Будь чесний»! — шипить вона тоді нам, а тепер, як ідеться про таку важливу справу, це капосне дівчисько вдає, ніби недочуває. Я все свистів і свистів. Раптом відчинилось одне вікно.
— Вибачте! — швидко обізвався я. — Невідкладна справа! Чи не могли б ви сказати Луїзі Заллін, що оголошено піонерський ланцюжок, а їй свистить Ціттербаке.
— Нічого не розумію, — відповів голос. — Яка Луїза?
— Ну, тут же мешкає Луїза Заллін?
— Ніяка Заллін тут не мешкає і взагалі тут нема жодної Луїзи!
— Невже! — розчаровано протяг я.
Грюк! — і вікно зачинилося. Татовим кишеньковим ліхтариком я посвітив на номер будинку. Це ж вісімдесят другий, а не тридцять другий номер! І даремно я стільки свистів.
Я помчав до потрібного будинку. На третьому поверсі світилося. Я свиснув. Вікно не відчинилося. Я засвистів голосніше.
Якийсь чоловік із дивною білою істотою на повідку підійшов до мене.
— Слухай, хлопче, вже давненько ходжу я за тобою слідком і скрізь ти турбуєш людей своїм свистом. Облиш це заняття, — сказав він мені.
Біла істота, що у пітьмі видалася мені вівцею, стала біля мене, і я відчув, як щось тепле потекло по моїх штанях.
— Лиха година! Ваша вівця поводиться непристойно, — закричав я і посвітив кишеньковим ліхтариком на свої штани.
— Прошу вибачення, — відразу той чоловік став дуже люб'язний. — Моя довгошерста сіамська такса робить такі речі тільки біля людей, які їй подобаються.
Я пояснив йому, чого свищу, і він приєднався до мене. Тепер ми свистіли удвох. Виходило досить голосно, однак у Луїзи ніхто не обізвався. Зате цього разу відчинились одночасно двоє вікон.
— Ви тільки подивіться на отаке! Підтоптаний парубійко і молодий телепень весь вечір свистять коло нашого будинку. Ану тихі-і-і-ше!
Я хотів запитати про Луїзу Заллін, але не встиг. Полилася вода на другу, ще суху холошу. Це згори вилили на нас каструлю води. Чоловік із собакою вмить покинув мене. Я залишився сам і більше не насмілювався свистіти. «Може, краще побігти до Ервіна, — подумав я. — Втягну його в піонерський ланцюжок, а тоді пошлю до Луїзи. Хай і його обіллють».
Будинок Ервіна я знайшов швидко, але моє свистіння нічого не дало. В кафе біля його будинку грала музика, та так голосно, що заглушувала мій свист, і тому Ервін, напевне, нічого й не чув. Тут до мене теж підійшов якийсь чоловік, тільки цей був у чорному костюмі й вийшов із кафе.
