Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

Дядько Тео засміявся: — О, у нас новий корівник, і доїмо по-новому, «ялинкою». Цю річ тобі треба обов'язково побачити, хлопче з міста.

«Що воно за ялинка?» — подумав я, але промовчав. На вечерю тітка Марта подала картоплю в лушпинні й маринованого оселедця. Чудовий оселедець! Я їв, а думав про ялинку в корівнику. Дідько його знає, як можна ялинкою доїти корів? Може, то корівника вистеляють ялинками? Але чи подобається коровам лежати на глиці? Чи ялинками годують корів? Може, вони залюбки їдять такий корм?

Я похвалився тітці Марті й дядькові Тео, що у нас тепер сміття вивозять не кіньми, а машинами. Ззаду до машини підносять ящики, і вона сама вигрібає сміття. І сміттярам тепер менше мороки.

Тітка Марта і дядько Тео зовсім не здивувалися, коли я розповів їм про це.

Тітка Марта сказала:

— А у нас тут комбайни. Вони самі косять збіжжя, зразу ж його обмолочують і викидають готовий хліб.

Дядько Тео підморгнув мені:

— Печеного хліба комбайн ще не викидає, але до цього вже недалеко, і тоді праця селянська стане ще легша.

— У нас нове електричне освітлення на вулицях, — гордо повідомив я.

— А в нас у кооперативі тепер електричні доїльні апарати, — сказав дядько Тео і знову підморгнув мені. А я подумав собі: «Того, що у нас є, у вас не буде, а ваше ми побачимо».

Наступного дня ми з дядьком Тео пішли подивитися на новий корівник. Який же він чудовий, а чистота — мов у лікарні!

— Тут коровам добре, і молока вони дають більше, ніж давали у тих старих темних хлівах, — розповідав дядько Тео, погладжуючи корову по лобі. Я вже був навчений і остерігався підходити близько до корів. Але мені не хотілося здаватись, і я сказав:

— Так, у вас у кооперативі гарний корівник. Що правда, то правда. Але одне незрозуміло: де ви рубаєте для корівника ялинки?

Дядько Тео здивовано подивився на мене:

— Які ялинки?

— Ну, найновіша наука. Ви ж самі казали, що доїте корів ялинкою?

Спочатку мені здалося, що заревів бугай. Але це так зареготав дядько Тео, приказуючи:

— Ялинки… може, ними лоскочуть корів, щоб надоїти більше молока? Го-го! Ну й насмішив ти мене!

Дядько Тео реготав так гучно і так сопів, що всі корови, які були в цьому науковому корівнику, повернули до нас голови і понашорошували вуха.

Я був ображений.

Дядько Тео поплескав мене по плечу своєю широкою, мов лопата, рукою.

— «Ялинка», Альфонсе, — це така установка, нове досягнення науки. Нею ми доїмо корів швидко й чисто. Глянь, зовні вона скидається на ялинову гілку. Ось чому і назва така. Хіба ти цього не знав?

Отак я осоромився із своєю машиною-сміттєвозом та новим освітленням вулиць.

Тут, на селі, у них таки багато цікавого. А скільки ще прикрощів тут було у мене!

У дітей сільської школи теж є піонерський табір. Я ходив туди, хотів побачитись із торішніми знайомими. З ними було дуже весело. Ходив я також на їхню піонерську лінійку. Щоб вони не мали мене зовсім дурним, я їм сказав при першій же зустрічі:

— У вас чудовий корівник. А «ялинка»? Це ж найновіше досягнення техніки!

І я вдав, ніби давно вже все це знаю.

Якось до мене прийшов Віллі, агрономів син. Він хотів порадувати мене хорошою новиною:

— Завтра ми, найкращі піонери школи, йдемо в МТС — побачимо «гусениці» і «крота».

Ото знайшов, чим мене здивувати!

— Пхе, — махнув я рукою. — Гусениці та кроти для мене не новина. Вони є і в нашій школі. Один кріт стоїть у нас у вітрині.

Віллі витріщив на мене очі.

— Отож, — гордовито сказав я, — не думайте, що тільки ви щось можете.

Наступного дня ми пішли в МТС. Нас вів молоденький тракторист.

Віллі сказав дітям:

— Альфонс уже вивчив будову «гусениць» і «крота».

Всі здивувалися. На подвір'ї МТС стояли трактори та багато інших машин, яких я ніколи не бачив і не знав, для чого вони потрібні. Тракторист пояснив усе: які машини самі збирають картоплю, які кукурудзу, а які — буряки. Був тут також комбайн, заввишки майже з наш будинок. Я відразу ж уявив, як із нього вискакують хлібини.

Що тут іще може бути? Кілька строкатих гусениць і напхане опудало крота. Отут буде нагода розповісти, чому кріт сліпий і чому такі сильні у нього лапи-лопати.

— Отже, оце «гусениці», — сказав тракторист. Я дивився на трактор і не бачив ніяких гусениць.

— А де ж ті гусениці? — тихо запитав я Віллі.

— Ось тут, — сердито буркнув він.

— Та де ж? — прошепотів я.

— А я гадав, ти знаєш, де «гусениці», — зовсім розсердився Віллі. Я лише кивнув головою.

Ми стояли перед могутнім трактором, що височів на широчезних ланцюгах.

— Ці гусеничні трактори виготовляються в Радянському Союзі. Цим трактором можна їздити по найгрузькішому болоту, — пояснював тракторист.

Оце здорово! Які ці «гусениці» товсті та широкі! Тракторна таких «гусеницях» має бути сильний, мов слон, він може проїхати просто крізь наш будинок.

— А оце «кріт», відоме самохідне шасі.

Але перед нами був не кріт, а трактор, до якого можна чіпляти багато різних знарядь. Я мовчки дивився і не знав, чим би похвалитися. Сказати було нічого.