Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт
Зчинився оглушливий регіт. Кулькап з відразою споглядав блаженні глядацькі мармизи, коли на очах у всіх бідолаху Вовкуна погнали помостом, штрикаючи його гострим списом.
— Униз його! Униз! Униз! Униз! — загаласував хтось, і невдовзі його репет підхопили всі трибуни.
Вовкун зашпортуючись плентався вперед. На мить його тіло завмерло на краю помосту, наче пірата тримали на невидимій шворці. Потім воно гойднулось, і Вовкун Громовиця
аж поки гупнув на купу м’якого моху на споді ями. Натовп схвально заревів.
Якусь мить капітан небесних піратів лежав непорушно. Потім, мотнувши головою, зіп’явся на ноги, вихопив свого меча та кинджал. Він озирнувся — погляд його впав на важку сітку, яка обпинала яму; на маленькі отвори, прорізані через кожні десять ліктів, крізь які видно було Темноліс. Глядачі теж прикипіли поглядами до темних отворів, чекаючи на появу першого жовтожарого спалаху.
— Ось! — закричав хтось. — Он там!
То був перший чав-чав. Він метнувся по арені, на вигляд нічим не страшніший за швабру. Аж поки не роззявив своєї пащеки! Натовп затамував подих, коли чудовисько широко роззявило свої потужні щелепи, сяйнувши рядами гострих, мов леза, зубів.
Щойно з’явився перший чав-чав, як ареною прокотилася хвиля ставок. Серед натовпу снували кокардниці та жетонниці, голосно називаючи щораз інші взятки, і обмінюючи золоті монети (кожну з яких бралося на зуба, лунко клацаючи дзьобом) на жетони для парі.
— Двадцять п’ять монет проти дванадцяти хвилин!
— Півсотні проти сорока семи вбитих чав-чавів!
— Сотня за те, що він протримається щонайбільше десять секунд!
Кулькапові занудило, він одвернувся і затулив обличчя руками.
Нарешті вибухнув рев.
— ГОТОВО!
Ґвалт дедалі гучнішав, аж поки від пекельного галасу з а двигтіли самі трибуни. Крізь ревище пробилися звуки сурми. Дарма: гармидер не вщухав. Одна з кокардниць живенько рушила до залізного дерева і віддала цидулку курниковій матці.
Матір Шматуй-пазур негайно звелася на ноги. Запала тиша.
— Перед своєю загибеллю капітан небесних піратів спромігся вбити сорок три чав-чави, — оголосила вона. — Ще двадцять сім поранених.
Тріумфально заревли переможці. Загули ті, хто програв, їх виявилося далеко більше.
— Змагання тривало десять хвилин і… — вона зробила паузу. Глядачі міцно стиснули свої парі-жетони. — Десять хвилин і сорок секунд. Тобто чотири-нуль. Сорок.
Знову загальний розчарований гуд заглушив нечисленні тріумфальні вигуки. Матір Шматуй-пазур клацнула дзьобом. — А тепер, друзі мої, пішій далі, — проголосила вона. — Настав час головної події цього вечора, — вона кивнула головою сорокусі-охоронниці на платформі під собою, і та почала крутити якийсь здоровенний коловорот. Зарипіли підіймальні блоки. Зарухалося якесь мотуззя. Звідкись ізверху з-понад царської ложі вродилося дно важенної клітки з залізного дерева і поволі спускалося з чорно-зеленого ряснолисту.
— Класичний поєдинок! — пронизливо вереснула курникова матка. — Змагання до останнього! Міць проти натиску! Сила м’язів проти численності! — вона різко закинула назад свою пишно прибрану голову. — Нам на потіху й насолоду, натуральний… надзвичайно рідкісний… у розквіті фізичних сил…
Геть очманіле від гарячкового очікування, юрмище замахало руками, затупотіло ногами. І що нижче опускалася клітка, являючи зорові присутніх лютого, несамовитого звіра, який відчайдушно вчепився у ґрати своєї висячої в’язниці, то збудженіші ставали кровожерні крики глядачів. Матір Шматуй-пазур самовдоволено всміхнулась, і коли клітка порівнялася з її ложею, вдруге кивнула сорокусі-охоронниці. Та перестала обертати коловорот. Клітка спинилася. Матір Шматуй-пазур піднесла велику пазуристу руку.
— Я дарую вам… БЛУКАЙ-БУРМИЛА! — зіпонула вона на все горло.
Живчик ахнув. То був не просто блукай-бурмило. То був Гук. Поза всяким сумнівом. Навіть якби він не впізнав його фізіономії, не можна було не помітити шрамів на лівому боці, які залишила тварині обтикана кіллям пастка.
Тихенько кудкудакнувши, Матір Шматуй-пазур подалася вперед і стукнула блукай-бурмила по лапах, які виглядали з-поміж ґрат висячої клітки.
— Я знаю, він дасть добрячого прочухана чав-чавам за глядацькі гроші, — проспівала вона єлейним голосочком.
По юрбі, доведеній до шалу думкою про майбутній герць, знову прокотилася хвиля вигуків.
— Униз! — галасували глядачі. — Униз! Униз!
Кулькапа аж пересмикнуло від огиди.
— Не можна ловити ґав, — рішуче промовив Живчик. — Вертайся до загону із зубощирами-скрадайлами, повз який ми проходили. Купи чотирьох тварин, — він відлічив Кулькапові цілу жменю золотих монет. — Найбільших і найдужчих, яких тільки знайдеш. Стрінемось уже на тому боці арени, при виході під гіллям залізного дерева.
— Але ж бо, Живчику… — почав був Кулькап.
— Негайно, Кулькапе, — суворо урвав його Живчик, і не встиг хлопець і рота розтулити, як він розчинився в натовпі.
Якусь хвильку Кулькап ще шукав його поглядом, відтак повернувся до Шпуляра.
— Найкраще зараз — удатися до зубощирів, — озвався ельф-дубовик.
Кулькап кивнув головою. Лишалося тільки сподіватися, що Живчик знає, що робить.
Арена, де глядачі гарячково билися об заклад і укладали парі, — уся бурхотала і кипіла, коли Живчик пробивався до залізного дерева.
— Тридцять золотих монет на двадцять вісім хвилин і дев’ять секунд!
— Півста на те, що двісті п’ятдесят чав-чавів пустять з нього дух!
— Сімдесят п’ять золотих монет!
— Сто!
Незважаючи на болісні зойки та роздратовані вигуки, що лунали з усіх боків, коли він працював ліктями, Живчик нарешті дістався місця, де горішня тераса прилягала до стовбура дерева. Тут він спинився, зняв із нагрудної частини важкого довгополого каптана піратський абордажний гак і озирнувся довкола.
Атмосфера на трибунах розпалилася до краю, і ніхто — ані сорокухи, ані глядачі — не помічав молодого небесного пірата, зачаєного в тіні.