Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт
— Либонь, цьому можна зарадити, — усміхнувся Живчик. — У нас є дубові яблука. Гуку, ти часом не нарвав трохи кошлатої гірчиці? — обернувся він до бурмила.
Блукай-бурмило із дивовижною, як на його розміри, вправністю став порпатися в купі плодів та коріння. Він видобув короткий товстий корінь із пучком пухнастого листя.
— Ве! — похвалився бандербер, піднявши його разом із жмутком трави-солодухи.
— Що ж, — промовив Живчик. — Усе необхідне ми маємо.
Коли зійшов місяць, круглий та рум’яний, усі четверо сиділи біля вогнища, наминаючи біфштекси і запиваючи їх кореневим узваром, а зубощири, яких перегони виснажили аж ніяк не менше, гучно шматували тілдерячу тушу. Кулькап сьорбнув чаю, що його запарив Живчик.
— Непогано, — похвалив він. — У балакуші був солодший, але… зовсім непогано. — Кругом у Темнолісі наростав гомін. Кашель, писк, рип… Кулькап усміхнувся. — Ба більше, здається, чай починає діяти.
Живчик позіхнув.
— Радий це чути, Кулькапе, я… — він знову позіхнув.
— Чому б вам усім трохи не поспати? — великодушно запропонував Кулькап. — Я відстою першу вахту.
— Я тебе заступлю, — зголосився Шпуляр.
Живчик кивнув головою, надто втомлений, щоб сперечатися.
— Відпочиваємо до ранку, — сказав він. — Рушаємо удосвіта. — І оточений давніми, добре знайомими звуками Темнолісу, від яких йому аж у вухах дзвеніло, він приліг біля вогню, згорнувся калачиком і поринув у сон. Гук зробив те саме. Шпуляр пішов перевірити, як там зубощири.
Кулькап схилився над вогнем і розворушив жар зеленою гілкою.
— Хто б міг подумати, що мене колись занесе в Темноліс, прадавню домівку Кобольда Мудрого? — пробуркотав він. Хлопець відклав набік гілку і витяг із торбини свої вікодавні сувої. — Саме сюди!
* * *Далеко від них, у летючому місті Санктафраксі, вулицями та завулками слався холодний густий туман. Вокс, цибатий молодший учень із Коледжу Хмар, зіщулився, щільно загорнувся в підбиту хутром мантію і наддав ходи. Він уже спізнився на таємну зустріч із щойно настановленим Професором Психокліматичних Досліджень.
— Геть із дороги, покидьку, — лайнувся він, коли з туману перед ним виріс злощасний помічник підручного.
— Пере… перепрошую, Воксе, — промимрив, затинаючись, юнак, і Вокс не без утіхи зауважив у його голосі шанобливу напруженість. Він лиснув невдаху по голові — раз, другий…
— Дивись надалі, куди преш, — прогарчав він і подався далі, з мантією, розмаяною на крижаному вітрі.
Бум!
Позад нього задвигтіла земля. Вокс тривожно здригнувся, потім сердито обкрутився на місці, певний, що то нечема-підручний жбурнув чимось йому навздогін. Та він помилився. Його аж затіпало, коли він побачив перед себе чималу брилу, вирвану підступними вітрами з понівеченого мурування високо над його головою.
За крок від нього!
— Ціле місто розлітається на друзки, — промурмотів він гірко. — А був же час, коли учнівство у Санктафраксі вважалося синонімом певності у своєму майбутньому.
Ще кілька кам’яних уламків та кусманів тиньку гримнуло на хідник, і Вокс поспішив звіятися.
Цими днями у Санктафраксі ні в чому не можна було бути певним, а все через негоду. Останнім часом з-поза Світокраю налітали буря за бурею, одна гірша за іншу: громовиці, штормові урагани, вогняні та крижані бурі, шалені буревії та шквали-духовії. Такого не пригадували і найстаріші мешканці. Ушкоджені споруди не ремонтувалося вчасно, і довелося припинити всі наукові дослідження. Щось назрівало там, у відкритому небі — це було ясно як день, але ніхто з учених, ба навіть сам Найвищий Академік, не знав, що саме.
— Як же шанолюбний молодший учень, може знати, до якої спілки йому пристати, коли сьогодні не вгадаєш, що буде завтра? — запитував себе Вокс. Чи Професор Психокліматичних Досліджень, зрештою, виявиться впливовішою постаттю, ніж Професор Хмароглядства?
На мості він спинився і, вхопившись за бильця, зирнув на хмари, що котилися звоями з-поза Світокраю.
— Отой нікчемний коротун Кулькап дуже вчасно ушився із Санктафракса, — буркотів він. У трапезній подейкували, ніби молодик накивав п’ятами разом із Живчиком, отим божевільцем із несамовитим поглядом, якого пригрів під своїм крильцем Професор Темрявознавства. Що більшого, допіру в цього Професора гостювало троє дивних типів… Вокс заскреготів зубами. Слова словами, а він не має наміру покидати Санктафракс.
— Хоч як, а я мушу обернути ситуацію собі на користь, — бубонів молодик. Він провів пальцями по шраму на щоці — пам’яті про миску з парким тілдерячим рагу. — І горе тобі, Кулькапе, якщо шляхи наші коли-небудь знову перетнуться!
* * *Коли назавтра вранці четверо подорожан лаштувались у дорогу, в Темнолісі мрячив дрібний дощик. Настрій у всіх був похмурий. Живчик, Кулькап та Шпуляр скочили на своїх зубощирів і рушили в путь. Щадячи свого звіра, Гук навперемін то скакав на ньому верхи, то біг за всіма, навинувши повідець на своє величезне переднє лаписько.
Вони безгучно їхали густим зеленим лісом. Навряд чи то був звичайний збіг: коли хмари над їхніми головами темнішали і припускав дощ, усіх їх до одного починали мучити невиразні сумніви. Їм так довго щастило — збіса щастило, — а тепер їхнє щастя від них відвернулося. Усі вони розуміли, що подальші пошуки зниклих матросів у безкрайому Темнолісі — надсильне завдання. Найбільше, на що вони могли сподіватися, — це на те, що їм трапиться якась осада, куди могли б прилітати на торги купці чи небесні пірати, і вони змогли б тоді за гроші повернутися до Нижнього міста. Проте у такому глухому лісі й це було майже неможливим завданням.
Та коли небо проясніло і крізь верховіття проникло сонячне тепло, настрій у всіх поліпшився. Кулькап удихав на повні груди пахощі навколишнього лісу — темної суглинистої землі, соковитого листя, пахучих плодів. Нічого спільного із затхлим, курним духом, просяклим у Нижньому місті геть чисто все!
— Як тобі тут? — запитав його