Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт
— І я теж, — зізнався Кулькап, занепокоєно обмацуючи скою кокарду. Її свіжість заспокоїла хлопця. — Як на мене, нам краще поквапитись і знайти отой нещасний аукціон.
Живчик роззирнувся.
— Я теж так думаю, Кулькапе, — кинув він. — І я теж. Вони минали сектор, де було виставлено найекзотичніших мешканців Темнолісу. У заґратованих дуплах дерев кашляли повзуни і верещали куарми, висіло догори дригом і кричало, нетямлячись із люті, прив’язане ногами до гака пурхайлезо. У затісній для нього клітці сидів гнилесмок, із кінчика його цівуватої морди скапувала зелена жовч, і там, де її краплі з сиком падали, здіймалося кілечко смердючої пари; огорнутий запоною власних смердючих випарів, припав до землі рибожаб у наморднику.
— Як… як тут гидко! — скривився Кулькап, затуляючи рукою рота.
— А проте це мало кого відлякує, — втомлено зітхнув Живчик.
Він уже помітив, що весь ринок аж кишить надміру завзятими покупцями. Вони торгувалися до тихого божевілля, намагаючись повести справу так, щоб і собі мати неабиякий зиск від закупки.
— Ходімо, — сказав Живчик, придаючи ходи в ноги. — Треба нарешті знайти аукціон. Я не хочу ні на мить затримуватися без потреби у цьому гидомирному гадючнику!
* * *За годину — якраз, коли вони вже хотіли облишити пошуки — їм пощастило знайти його: Великий центральний аукціон.
Розміщений на широкій терасовій платформі, аукціон становив собою довгий безвіконний курінь з високим помостом і конторкою. Усе торжище освітлювалося важкими підвісними скляними кулями, із живим блищаком усередині кожної з них, що мерехтів, мов полум’я свічки, товчучись об стінки своєї в’язниці у пошуках виходу. Ті ліхтарні так яскраво освітлювали весь терен аукціону, що слабке сяйво навколо Живчика та Шпуляра пропало геть.
— Двадцять п’ять? Я почула двадцять п’ять? — аукціоністка, висока, шляхетної подоби сорокуха з рожево-фіалковим оперенням, стукнула молотком і обвела поглядом публіку. — Я прошу двадцять п’ять за цю трійцю плескатоголових гоблінів. Усі в розквіті фізичних сил! Чудові охоронці або наймити! Двадцять п’ять? Дякую. Тридцять? Ви сказали тридцять?
Від цієї сцени серце Живчикові несамовито закалатало. Чи не міг тут бути хтось із його зниклих матросів? Трійця обідраних плескатоголових гоблінів, прикутих один до одного, понуро стояла на краю помосту. Їх обступило четверо високих сорокух-охоронниць із нагаями та киями напоготові, ладних покарати за найменший огріх. Аукціоністка стояла по праву руку від них.
— Сорок, — повторила вона. — Я почула сорок? — Вона кивнула головою. — Сорок п’ять.
Обіч неї на оцупку сиділа згорблена синяво-сіра кокардниця із затиснутою в кігтях дощечкою. Час від часу слинячи грифель, сорокуха нотувала дедалі вищі ціни.
— Впізнаєте когось? — штовхнув Живчика Кулькап.
— Ні, — похитав головою Живчик. Він низав очима пітьму у глибині помосту, де кулилися різношерсті мешканці Темнолісу, чекаючи, коли й самі підуть з молотка. Там були нетряки, міські гноми, дрібногобліниха з немовлям на грудях, рослявий троль-тягайло та пара небачених доти жилавих тролів зі скуйовдженим чубом, видобутих із найглухіших закутнів Темнолісу, куди Живчик ще зроду не потикався. — Нікого, — додав він розчаровано.
— Сорок п’ять один! — лящала аукціоністка. — Сорок п’ять два… Продано! — оголосила вона, і молоток із чорного дерева важко бухнув об верх конторки. — Продано плескатоголовцеві в червоній куцині.
Живчик приснув. Плескатоголовці купують плескатоголовців! Що ж це за місце таке, коли вся різниця між вільним городянином та рабом — наявність чи брак кокарди?
— Ходімо, — повернувся він до Кулькапа і Шпуляра. — Можна було б спробувати, але ми просто марнуємо тут час. Ходімо.
Кулькап розвернувся, збираючись іти. Він був розчарований не менше за решту. Крім того, що довше він був на невольничому ринку, то дужче той його гнітив. Якби його воля, вони б не гаяли стільки часу, а відразу звідси звіялися.
— Лот номер дев’ять, — кричала далі аукціоністка. — Водоблуд.
Живчик здригнувся. Водоблуд? Він обернувся і вп’явся очима в темряву за помостом. І трохи не скрикнув: між збіговищем нетряків його зір вирізнив тендітну лускату постать із вухами-віялами та гострим язиком рептилії. Одна з височенних сорокух брутально турнула бранця у спину. Водоблуд охнув і, безсило волочачи ноги, пошкандибав до краю помосту.
— А я гадав, ми вже йдемо звідси, — озвався Кулькап.
— Зажди, — перебив його Живчик.
Він дивився то на постать перед собою, то на Шпуляра, — з нову на постать і знову на Шпуляра.
— Ну? — запитав він.
— Я… я не певний, — відповів ельф-дубовик. Голос його звучав схвильовано. — Може бути, що це…
— Що? — втрутився Кулькап.
— Не що, а хто, — поправив Живчик. — Це може бути Гайориб.
— Із вашої залоги? — запитав Кулькап.
Живчик мовчки кивнув головою.
І тут аукціоністка знову розпочала торги.
— Десять! — оголосила вона. — Хто дає десять?
Живчик підніс руку. Аукціоністка глипнула на нього. Відтак кивнула головою і відвернулася.
— П’ятнадцять? — сказала вона. — Хто дає п’ятнадцять?
— П’ятнадцять! — прогув грубий голос.
— Двадцять? — запитала аукціоністка, знову обертаючись до Живчика.
Живчик озирнув покупця, з яким торгувався: лиховісної подоби плескатоголовий гоблін із металевою бляхою на оці хижо облизував губи і не зводив єдиного ока з водоблуда. Зі значка, почепленого на важкому шкіряному плащі, Живчик зрозумів, що покупець належить до якоїсь спілки, та до якої саме, так і не з’ясував. Живчик підніс руку вдруге.
Аукціоністка знову кивнула головою.
— Двадцять п’ять? — гукнула вона. — Хтось сказав двадцять п’ять? Чи мені причулося?
Живчик обвів очима покупців. Цього разу його погляд зустрівся з поглядом одноокого, і той