Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт
Живчик нахмурився. Якщо котрогось члена команди, яких вони шукали, доля й закинула на невольничий ринок, то яким боком вона до них повернеться у цьому гендлярському місці?
— На невольничому ринку працює аукціон, — вів далі Шпуляр. — Великий центральний аукціон. Гадаю, можна почати відтіля.
Живчик кивнув головою.
— Тоді ходімо, — втомлено махнув він рукою — Тільки — триматися разом, і не бути сліпими і глухими до того, що діятиметься кругом.
* * *А тим часом у Санктафраксі буяла несамовита буря. Летюче місто шарпали буйні вітри і гамселив ядерний град. Небо над Санктафраксом перетворилося на один великий казан кипучих розвированих хмар, які метали вниз жмут за жмутом кривулясті блискавки. У Живчиковому кабінеті на антресолях помпезної Школи Світлознавства і Темрявознавства, фіалкове полум’я, що гуготіло в печі, освітлювало стривожені обличчя трьох небесних піратів.
— Мені це очікування уже в печінках сидить, — скаржився Сім’якрил Сльота, без угаву міряючи кроками тісну комірчину.
Смілоголов, що, вивернувшись у кріслі, копирсався нігтем у зубах, намагаючись видлубати відтіль застрягле м’ясо, зиркнув на нього:
— Здається, усі вчені тільки те й роблять, що очікують, — п рогарчав він. — Гуляще збіговисько нероб і ледацюг.
— Послухайте-но, — озвався Сльота, який боязко мружив очі за кожним спалахом блискавки. — Не хотілося б мені опинитися на вулиці такої ночі. І знаєте, я ладен побитися об заклад, що погода погіршується.
Тарп Волопас зіщулився і підійшов до печі погріти руки.
— Тільки Небо знає, що робиться зараз у Темнолісі, — подав він голос. — Сподіваюся, капітан Живчик цілий і неушкоджений.
Сльота обернувся до нього. Його пошрамоване обличчя тіпала мишка.
— А що, як він уже не повернеться? — поцікавився він. — Тоді нам до гробу сидіти в цій буді, чи як?
— Капітан піклувався про нас, — утулив Тарп. — Тож можна б хоч заждати на нього.
— Так, але скільки? — не вгавав Сльота.
— Скільки доведеться, — відрубав Тарп. Зі звуком, схожим на барабанний гуркіт, град пороснув у віконну шибу і заглушив його слова. Тарп зіщулився і визирнув у вікно. — Борони вас Небо, капітане Живчику, — пробуркотів він. — Щасти вам у пошуках… Щоб ви знайшли решту кораблян, не таких щасливих, як ми…
— І щоб повернулися сюди якнайшвидше! — додав Сім’якрил Сльота.
* * *Великий Сорокушачий невольничий ринок не був схожий ні на що з того всього, що доводилося бачити Живчикові та Кулькапові раніше: величезний лабіринт, такий розлогий, що не вистачило б дня і ночі, аби з нього виблудити, — якщо поняття дня і ночі взагалі були доречні у місці, освітленому шипучими смолоскипами, у місці, куди ніколи не заглядало сонце.
Вони швидко просувалися підвісними мостами, а також — і вгору і вниз — мотузяними драбинами. Кидалися то в той бік, то в той. Йшли вперед, а тоді повертали назад. Їх немовби проковтнуло велетенське чудовисько, і вони блукали його нутрощами, наче печерами. Нагорі й унизу, ліворуч і праворуч, немов кров у його венах, нуртувало життя. Повітря було сперте, червоно-оранжеве і мерехтіло, ніби в унісон биттю невидимого серця. Спочатку видавалося, ніби навколо панує хаос, та приглянувшись ближче, можна було спостерегти, що цей весь рух напрочуд злагоджений і підпорядкований певній меті.
Великі торжища змінялися малими — крамницями, ятками, тимчасовими рундуками, — і власник кожної з них, ловлячи їхні погляди, закликав скористатися з єдиної в житті нагоди зробити унікальну закупку. Один такий гендляр — схожий на пустельника троль-тягайло з кокардою на високому капелюсі, прикрашеному плюмажем, — торгував блискучими коштовностями просто у них над головою.
— Чи ти ба! — здивувався Кулькап, — вони живі!
Живчик приглянувся ближче. Хлопець не помилився.
Кожне кольє, кожен браслет і кожна брошка сяяли не самоцвітами, а живими блищаками: їх було прикріплено до біжутерії дротом, обвиненим навколо їхніх сяйних черевець.
Шпуляр кивнув головою на їхні власні тіла, які у цьому ледь освітленому напівмороці не переставали випромінювати слабке сяйво.
— Краще тікаймо звідси, поки йому не спало на думку пришпилити ще й нас із тобою, — кинув він.
І вони помандрували далі. Повз підвішені клітки, де тіснилися птахи, та ящики з рептиліями і комахами, повз умирущі дерева із видовбаними всередині заґратованими дуплами, які правили за клітки для деревних ведмедів та білогривих вовків; повз ряди сонних кажанів-дубовиків, прив’язаних за лапи до гілок ремінцями.
Трохи згодом Живчик спинився біля продуктового рундука, де крамар — схожий на того нещасливого гобліна, якого вони бачили раніше, — торгував тілдерячою ковбасою та біфштексами із вепра-дереволаза, які шкварчали на підвісній плиті. Він купив три біфштекси і стільки само жолудевих хлібин, поділив їх на всіх, і вони рушили далі, підживляючись на ходу.
— Чи не бажаєте угамувати спрагу? — озвався невдовзі чийсь голос.
Живчик спинився. Кулькап і Шпуляр стали поруч із ним. Виявляється, до них заговорила роздебендя. Згорблена, із бородавками, обвислими рожевими вухами та, що вражало найбільше, круглястими зеленими очицями на довгих окоріжках, які вона раз по раз, плямкаючи, зволожувала і прочищала довгим язиком. Перед нею кипів чайник.
— У мене найкращі трав’яні чаї на всьому невольничому ринку, — пояснила вона їм, погойдуючи очима на гнучких окоріжках. — Ось тобі, — вона вп’яла очі у Кулькапа, — тобі я радила б суміш кошлатої дикої гірчиці з дубовими яблучками. Стимулює роботу серця. І просто незамінна від нудоти. — Вона всміхнулася Шпулярові, і язик її гучно лизнув вирячені баньки. — А тобі, гадаю, пішов би деревний камфорей. Найперший засіб для бадьорості, — вона знову всміхнулася і лизнула очі. — Він тобі таки не завадив би, судячи з твого вигляду.
Вона обернулася до Живчика. З подиву її обличчям перебігла мишка, а очі на окоріжках то втягувались, то випинались.
— Як? — Живчик